fbpx

Одна з ключових проблем сучасного світу — соціальний розлом, що розширюється, у вигляді нерівності. А нерівність — це головна причина всіх соціально-економічних потрясінь.

Розділене суспільство

Група західних економістів із понад сто людей замахнулася на отримання “колективної” Нобелівської премії з економіки. Вони підготували нове дослідження на тему глобальної нерівності. Звіт був створений під науковим керівництвом Тома Пікетті та Еммануеля Саєса.

Висновок аналітиків не втішає з часів колоніалізму початку XX ст. суспільство у багатьох країнах ще ніколи не було настільки розділеним за фінансовим та майновим цензом. По суті йдеться про формування нової суспільно-політичної “риси осілості”, з тією різницею, що в Російській імперії вона проводилася за національно-релігійним принципом, а зараз – за рівнем особистої капіталізації. Можна говорити і про модель нової соціальної сегрегації, коли принципи побудови неоліберальної економіки працюють у відношенні лише 15-20% найбагатших, які й наділені практичними механізмами реалізації всього комплексу гарантованих ним прав і свобод. У решти 85% опція у вигляді формально задекларованих можливостей для самореалізації та забезпечення своїх базових потреб працює дуже і дуже умовно. 

Тут можна говорити і про те, що в частині ринкової гри між мільйонами індивідуумів базовою стає “гра з нульовою сумою”, коли приріст багатства одного мільярдера можливий лише за рахунок збіднення мільйона простих громадян, а особистий успіх одного учасника “гри” є реальним лише на тлі неуспіх його альтер его — невдаха.

Фінансова інфляція та розмитий контур

Тома Пікетті, який написав бестселер “Капітал у XXI столітті”, вивів універсальну формулу, яку можна назвати важелем зсуву оптимальних станів в економіці: концентрація багатства зростає за умови, якщо показник доходності капіталу перевищує динаміку економічного зростання.

Логіка Пікетті дуже проста. Є базовий закон продуктивності праці та оплати праці. Динаміка двох зазначених вище індикаторів повинна приблизно збігатися, причому переважно, щоб перший ріс трохи швидше за другий. У такому разі для найманих працівників формується мотивація працювати продуктивніше: збільшив продуктивність — отримав додаткову грошову винагороду. Буває і навпаки, особливо у фазі виходу з кризи чи на відрізку інфляційного стимулювання, наприклад, як в Україні у 2016-2019 рр., коли зростання реальних трудових доходів випереджало зростання загальної продуктивності української економіки. Але таке співвідношення можливе лише на короткому часовому відрізку. Якщо вказаний диспаритет переходить у довгостроковий тренд, коли зростання зарплат випереджає продуктивність,

Виходячи з цих принципів, якщо в Україні номінальний ВВП у середньому зростає з урахуванням інфляції на 15% (дефлятор) на рік, то номінальні трудові доходи населення мають зростати на 10-12%. У розвинених країнах дані показники пропорційно значно нижчі за рахунок нижчих значень інфляції: зростання економіки на 2-3%, підвищення трудових доходів на 1-2%.

Але у ХХІ ст. до поняття промислової та споживчої інфляції додалася ще й фінансова інфляція у вигляді зростання фондових індексів та ціни фінансових інструментів, що використовуються для заробітку на біржі.

Якщо прибутковість фондових ринків становить 30% на рік, а зростання економіки 3% — це означає, що трудові доходи 80% населення збільшуватимуться щороку на 1-2%, а спекулятивні біржові доходи 20% громадян країни, що залишилися, — на 30%. Різниця в темпах між першими та другим — на рівні 28%. З роками цей розрив збільшуватиметься, а скоротити його може, на думку Пікетті, лише запровадження прогресивного податку на багатство.

Був і інший варіант — податкова модель обмеження успадкування багатства, споживчих витрат мільярдерів і прогресивна ставка на великий капітал, що забирає 90% понад ліміт, придумана сенатором Х’юї Лонгом у 1920-х. Щоправда, Лонга вбили…

Згадана диспропорція в доходах найяскравіше виявилася в період нинішньої кризи та пандемії, коли більшість людей стала біднішою, зате, за даними Forbes, добробут 2600 мільярдерів у світі в 2021-му р. збільшився на $1,6 трлн — до $13,6 трлн, при цьому 10 найзаможніших жителів планети, включаючи Ілона Маска, збагатилися на півтрильйона. Примітно, що у 2020 р. ситуація була приблизно такою самою: зростання капіталів мільярдерів на $1,9 трлн. При цьому майже 2/3 цих додаткових доходів припали на США, що ще раз підтверджує гіпотезу Пікетті — в Америці найбільш розвинений фондовий ринок і найактивніший прошарок людей, які заробляють на ньому.

Завдяки чому виникла фінансова інфляція, що породжує розрив у доходах? Її батько – голова Федеральної резервної системи США у 1987-2006 рр. Алан Грінспен, який вперше застосував експансіоністську монетарну політику в гіпермасштабах (політику “дешевих” грошей, яка передбачала багаторазове зниження відсоткових ставок, – “ДС”.), здатних згладжувати точки переходу між економічними циклами у вигляді глобальних криз. Так була подолана криза доткомів на стику XX і XXI ст. І так було подолано глобальну фінансову кризу 2008-го, але вже за допомогою політики “нульових ставок” та кількісного розширення Бена Бернанке. Так долається й нинішня пандемічна криза.

Гроші, “надруковані” ФРС, запускаються у внутрішній фінансовий контур економічної системи, без активного проникнення у зовнішній широкий контур економіки у вигляді реального сектора, за винятком програми “вертолітних грошей”. Як наслідок — споживчі та промислові ціни залишаються під контролем (за винятком аберації 2020 р.), натомість весь інфляційний тиск надмірної ліквідності приймає на себе ринок цінних паперів, формуючи галопуючі темпи зростання фондових індексів (наприклад, Доу Джонс підвищився на 65% за три роки). , хоча дивідендний дохід за акціями індексного кошика не перевищує 3%, тобто заробіток здійснюється не за рахунок дивідендних виплат, а за рахунок зростання капіталізації фінансового інструменту).

Це означає, що збірний образ інвестора на фондовому ринку збільшив свій добробут на 65%, а усереднений “роботяга” – максимум на 5-6%.

У колишні часи подібні диспропорції лікувалися кризами, коли ті самі 65% спекулятивного заробітку обнулювалися, наприклад, в результаті Великої депресії 1930-х, і фінансове становище білого комірця і ріденька (фермера) вирівнювалося на загальному мінімумі (іноді, рідше ставав навіть розорився брокер). Але зараз подібний “великий зрівняльник” у вигляді криз уже не працює, чому причиною – фінансова інфляція і концепція так званого “розмитого контуру”, коли перехід від одного економічного циклу до іншого відбувається не за допомогою криз, а через механізм чергового кількісного розширення

Грані нерівності

Дослідження Пікетті показало, що рівень нерівності у світі повернувся на позначку колоніальної доби. А нерівність це ключова передумова всіх соціально-економічних потрясінь.

Найбільший розлом у частині поглиблення системи нерівності відбувається нині у США, РФ та Індії (ще недавно лідером був Китай).

Розширення глобалізації призводить до того, що нерівність між країнами змінюється нерівністю всередині країни. При цьому розрив між багатим та бідними за вартістю активів значно випереджає аналогічний диспаритет за рівнем поточного доходу (за рахунок зростання ринкової вартості акцій та згаданої вище фінансової інфляції). Половина жителів Землі має лише 2% світового капіталу. А середній трудовий заробіток нижньої половини суспільства становить 326 доларів на місяць (майже вся Україна в цьому сегменті). На іншому полюсі — 10% найбагатших, які володіють більш ніж половиною глобальних активів із середньорічним доходом у $112 тис.

Як результат — найбідніша половина людства має зараз активи за питомою вагою вдвічі меншими, ніж у 1829 р., коли бідний англієць майже не відрізнявся від бідного росіянина, на чому, власне, і виникла ідея про планетарне пролетарське єднання.

Найвищий рівень концентрації капіталу в руках верхніх 10% – в Африці та на Близькому Сході (58% від сумарних активів), найменший – у ЄС (36%).

Як ілюстрація фінансової моделі Грінспена: за період із 1995 по 2001 роки. 50% найбідніших отримали приріст активів на 2%, а 1% найбагатших – на 38%.

Дослідження Пікетті та групи економістів намагалося відповісти на ключове питання: “Який рівень світової економічної нерівності сьогодні?”.

У їхній версії: ”У 2021 р. світовий дохід становить 86 трлн євро, тоді як чисте багатство світу у шість разів більше — 510 трлн євро. У середньому у світі дохід на одного дорослого в 2021 р. становив 16 700 євро за ППС (або 1390 євро на місяць), у той час як на одного дорослого жителя припадало 98 600 євро чистого капіталу/активів… Основна увага приділяється розподілу доходу чи багатства у контексті дорослого населення – 5,1 млрд осіб станом на 2021 р. з 7,8 млрд. Майже 50% найбіднішого дорослого населення – 2,5 млрд осіб. Середина в 40% становить населення, яке заробляє більше ніж нижні 50%, але менше за верхні 10%; вона складається з двох мільярдів людей. А 10% багатих у світі становлять 517 млн. дорослих. При цьому 1% найбагатших складається з 51 млн. людей”.

В Україні, згідно з найсвіжішими даними Держстату, цей розподіл має такий вигляд:

Розподіл населення (без урахування окупованих територій) за рівнем середньодушових еквівалентних загальних доходів, %

Джерело: Держстат
Джерело: Держстат

Екстраполюючи загальносвітову пропорцію на наші статистичні дані, отримаємо приблизно наступний результат: на найбідніші 48% населення у нас припадає еквівалентний дохід у розмірі до 5000 грн., або близько 500 євро на місяць за ППЗ. Ще 45% мають еквівалентний доход у діапазоні 500-1000 євро щомісяця. А понад 1000 євро на місяць за ПКС припадає на 7% мешканців. Таким чином, середньосвітовий рівень доходів за ПКС у нас відповідає лише остання група, щоправда наш Держстат визначає цей показник для всіх жителів, а автори аналітичного дослідження — для дорослого населення, тобто стосовно України йдеться про понад 10% громадян.

При цьому квінтильний коефіцієнт доходів населення (різниця між мінімальними доходами 20% найбідніший та максимальними доходами 20% найбагатших) в Україні становить 2, практично не змінившись з 2010 року (1,9).

А квінтильний коефіцієнт фондів (різниця між сумарними доходами зазначених вище двох груп населення) – 3,5.

Ці коефіцієнти свідчать про однорідність нашого суспільства, що зберігається, за доходами населення (у межах 95%), що й пояснює його нелюбов до багатих, які сприймаються в Україні як чужинці та стороннє соціальне тіло. А соціальна конкуренція розвивається в основному всередині базових груп населення за простими маркерами благополуччя: машина, квартира, будинок, модель телефону тощо, але не за маркерами особистого успіху та розмірами корпоративного капіталу.

Нерівність, як і будь-яке складне явище, має кілька вимірів. Недарма за коефіцієнтом Джині, що показує глибину соціального розшарування, ми знаходимося поруч із соціально благополучними та компактними країнами, такими як Чехія, Словаччина та Фінляндія, так і з ерзацрадянською Білоруссю та найбіднішою країною Європи — Молдовою.

Тут варто звернутися до моделі Галора-Зейра, в якій вперше була розроблена макроекономічна залежність між нерівністю в доходах і темпами економічного розвитку (Одед Галор і Джозеф Зейра – “Розподіл доходів і макроекономіка”, 1993). Відповідно до даної моделі збільшення (погіршення) коефіцієнта Джині на один процентний пункт у країнах, де початковий доход має 25-й процентиль жителів, покращує динаміку доходу на душу населення на 2,3% (мова про найбідніші країни). А в економіках, де на базовий дохід припадає 75-й процентиль — навпаки, зменшує подушний дохід на 5,3% (країни з вищим рівнем розвитку). Іншими словами, нерівність негативно позначається на багатих країнах, але позитивно – на найбідніших.

Тобто для розуміння впливу нерівності на Україну слід об’єктивно визначити, до якого типу країн ми зараз ставимося.

Але, як би там не було, єдина можливість для збереження оптимальної соціальної структури суспільства в нашій країні – це шлях інвестицій у соціальний капітал (освіта, медицина та наука) та покращення доступу громадян країни до ринку капіталу та його інструментів. На відміну від багатьох країн ми ще можемо уникнути помилок у проектуванні соціального дизайну українського суспільства.

Джерело

COVID-19 Live