У країні катастрофічний дефіцит бюджету, а банківська система переповнена грішми. Як так сталося та чому ці кошти не можна використати для відновлення економіки?
Щоб профінансувати усі видатки уряду потрібно щомісяця знаходити додаткові 5 млрд дол. У 2023 році дефіцит бюджету становитиме 38 млрд дол. Майже усі ці кошти планують отримати від міжнародних партнерів.
І поки держава по всьому світу шукає джерела покриття рекордної бюджетної діри, в українських банках “без діла” лежать близько 400 млрд грн – більше четвертини необхідної на наступний рік суми.
Йдеться про рекордні за всю історію обсяги надлишкової ліквідності банківської системи, тобто ті кошти, які залишилися у банків після видачі кредитів, інвестицій в облігації уряду та інші активи. Наразі банки зберігають їх на кореспондентських рахунках та у депозитних сертифікатах НБУ.
Майже пів трильйона гривень – ласий шматок для урядовців, які раз по раз критикують Нацбанк за занадто високі ставки за депозитними сертифікатами. Мовляв, через це банки просто не зацікавлені купувати облігації чи кредитувати.
Що таке депозитні сертифікати і як саме вони працюють? Звідки у банків такі рекордні запаси надлишкової ліквідності? І чому ці кошти не можна використати для відновлення економіки чи кредитування уряду?
Про що йдеться?
Перші дні після початку великої війни банки взяли в НБУ рекордні обсяги рефінансування, аби підтримати власну ліквідність та забезпечити усі запити клієнтів на зняття коштів та розрахунки. Дехто брав такі кредити “про всяк випадок”, очікуючи подальшого погіршення ситуації.
Але, зрештою, відтік коштів з банків вдалося швидко зупинити. Довіра людей до системи поступово повернулася, магазини та АЗС, які спочатку приймали оплату лише готівковою, знову увімкнули термінали для безготівкових розрахунків.
З того часу ситуація з наявністю вільних коштів у банках не просто повернулася на довоєнні показники, але й кратно їх перевершила.
На початку листопада українські банки акумулювали на своїх кореспондентських рахунках та у депозитних сертифікатах НБУ рекордні обсяги тимчасово вільних коштів – понад 400 млрд грн.
Попри складну ситуацію в економіці, яку спровокувала війна, обсяги надлишкової ліквідності лише зростають. Якщо ще влітку вони коливалися в межах 200-250 млрд грн, то восени перетнули позначу 300 млрд грн та стрімко попрямують у напрямку половини трильйона гривень.
На перший погляд, ситуація може здатися парадоксальною: стан банківської ліквідності покращується попри те, що самі банки значно зменшили прибутки та почали визначати збитки за деякими кредитами.
Мало того, свої вільні кошти банки продовжують тримати у Нацбанку замість того, аби допомагати державі профінансувати рекордну дірку у бюджеті, а підприємствам та людям – відновити зруйновані житло, автомобілі та інші активи.
Ще більш парадоксально виглядає цілком реальне твердження про те, що навіть якщо банки вкладуть усі вільні кошти в урядові облігації чи видадуть на них кредити населенню та підприємствам, то запаси вільної ліквідності суттєво не зміняться.
Все стане на свої місця, якщо зрозуміти, як працює банківська система України.
Як працює банківська система?
Банківська система України має два рівні: на нижньому існують звичайні комерційні банки, у яких населення та компанії відкривають рахунки, беруть кредити, здійснюють перекази та інші операції. На верхньому рівні існує Національний банк, у якому свої рахунки мають вже самі банки.
Якби банківська система була фаст-фудом, то нижній рівень був би касою, куди звертається покупець для того, аби зробити замовлення. Верхній рівень – це кухня, яка захована за прилавком. Звичайний покупець не впливає на її роботу, а робить замовлення на касі, а вже подальші дії касира спонукають кухарів організувати свою роботу так, аби виконати кінцеве замовлення.
Наприклад, проста оплата за товар у супермаркеті може запустити низку операцій на верхньому рівні банківської системи. Якщо у покупця товарів рахунок відкритий у банку “А”, а у магазину – у банку “Б”, то для того, аби оплата пройшла успішно, гроші банку “А” з його рахунку в НБУ переказуються на рахунок банку “Б” у тому ж таки Нацбанку.
Гроші у такій системі мають подвійну природу. На нижньому рівні банківської системи вони лежать на рахунках клієнтів банків та є банківськими зобов’язаннями перед клієнтами.
На верхньому рівні ті кошти, які залишаються після видачі кредитів та інвестицій в цінні папери, банк кладе на депозитні сертифікати, через що у Нацбанку виникає зобов’язання перед ним. Таким чином, одні і ті ж кошти є одночасно і зобов’язаннями банку перед клієнтами (за їхніми рахунками), і зобов’язаннями НБУ перед банками (за депозитними сертифікатами).
Що таке депозитні сертифікати?
Депозитні сертифікати – це цінні папери, у які банки вкладають тимчасово вільні кошти за підсумками робочого дня. Це так звані інструменти “овернайт”, тобто термін їхнього обігу – один день.
Цей інструмент має ключову роль у регулюванні НБУ ліквідності банківської системи та допомагає йому впливати на процентні ставки за борговими інструментами.
Розмір процентної ставки за депозитним сертифікатом наразі становить 23% річних. Він прив’язаний до облікової ставки (25% “мінус” 2%) так само як і вартість кредитів рефінансування (25% “плюс” 2%). Змінюючи облікову ставку, Нацбанк автоматично змінює і ставки за цими інструментами та, як наслідок, – вартість грошей в економіці.
“У мирні часи депозитні сертифікати були інструментом для розміщення тимчасово вільних коштів: туди, під мінімальний процент, банк клав гроші після того, як видав усі заплановані кредити чи здійснив інші інвестиції”, – пояснює асоційований експерт CASE-Україна Євген Дубогриз.
Іншими словами, у депозитні сертифікати банки вкладалися за залишковим принципом для того, аби за тимчасово вільними коштами отримувати хоча б мінімальний дохід.
Ще одна сутність депозитних сертифікатів полягає у тому, що за допомогою цього інструменту відбувається стерилізація грошей. Коли банк кладе кошти на депозитний сертифікат, відбувається процес, зворотній до того, що називають “друком” гривні. Вилучаючи гроші з обігу, НБУ загальмовує зростання цін.
Під час війни налагоджена робота монетарних інструментів НБУ дала збій. Зокрема через те, що у червні Нацбанк різко підвищив облікову ставку для стримання інфляції.
“Наразі активні операції банків практично відсутні: кредитування майже немає (крім кредитів, які видаються в межах державних програм), а за ОВДП ставка не зростає. Виходить парадоксальна ситуація, коли ставка за операціями зі стерилізації коштів вища, ніж за державним боргом”, – додає Дубогриз.
Тобто банкам вигідніше розміщувати кошти в депозитних сертифікатах ніж урядові облігації: 23% проти 13,5-18,5% річних відповідно.
Звідки у банків “зайві” гроші?
До 24 лютого саме банки були ключовими покупцями облігацій уряду, зосереджуючи у своїх портфелях ОВДП на суму понад пів трильйона гривень. З того часу обсяги їхніх інвестицій у державний борг суттєво скоротилися.
Через те, що Мінфін не бажає підвищувати ставку за облігаціями, банки відмовляються у них вкладатися. Вони очікують терміну погашення цих цінних паперів та, замість того, аби на отримані кошти придбати нові випуски, виводять їх з цього інструменту.
За даними НБУ з 24 лютого обсяг інвестицій банків в ОВДП скоротився на 44,5 млрд грн. Кращого застосування цим коштам банки так і не знайшли, тому, зрештою, вони опинилися у депозитних сертифікатах.
Низькі ставки за державним боргом – це лише частина історії, яка пояснює причину надлишкових запасів ліквідності у банків. Інша причина – це “друк” грошей Нацбанком.
Від початку року обсяг грошової емісії НБУ внаслідок купівлі ОВДП становив 340 млрд грн. Ці кошти Нацбанк перераховує на рахунки уряду, який, у свою чергу, використовує їх для фінансування видатків.
Зрештою, емісійна гривня знову потрапляє на депозитні сертифікати в НБУ. Як це працює?
Беручи кошти у Нацбанку, Міністерство фінансів витрачає їх для виплати зарплат бюджетникам та військовим. Частину коштів ті витрачають на купівлю товарів, а частину залишають на своїх рахунках.
Кошти населення та підприємств банки вкладають у депозитні сертифікати. По-перше, тому що це банально вигідніше та менш ризиковано, ніж кредитування. По-друге, банки обмежені в інвестуванні цих грошей, бо вони лежать на рахунках звідки їх в будь-який момент можуть зняти.
Як свідчить статистика НБУ, обсяги вкладень населення у банках у січні-вересні 2022 року зросли на 180 млрд грн. Але це відбулося, у першу чергу, завдяки росту залишків на поточних рахунках – з 452 млрд грн до 648 млрд грн.
Водночас обсяги строкових депозитів зменшилися з 321 млрд грн до 306 млрд грн.
Рахунки до запитання – це, зокрема, звичайні карткові рахунки, на які люди отримують зарплати, соціальні виплати чи стипендії. Їх особливість у тому, що людина може у будь-який момент зняти з них кошти або витратити на купівлю певних товарів чи оплату послуг.
Це означає, що банку потрібно бути готовим забезпечити такі операції грішми. Тому він і вкладає ці кошти у суперкороткі інструменти – депозитні сертифікати НБУ.
Хоча, теоретично, банки мають й інший спосіб використання цих коштів чи хоча б їхньої частини. Виходячи з досвіду вони можуть розрахувати, яку частину коштів на поточних рахунках їхні клієнти не використовуватимуть протягом певного періоду і вкласти їх на цей термін, наприклад, в ОВДП.
“Маючи багато короткострокової ліквідності, банки можуть вкласти її у довгі інструменти. При цьому загальна ліквідність банківської системи не зміниться. Питання лише в ціні: банкам не вигідно вкладатися в інструменти з нижчою ставкою, якщо на ринку є вища, зокрема на вторинному ринку ОВДП”, – пояснив ЕП директор департаменту монетарної політики та економічного аналізу НБУ Володимир Лепушинський.
Чому надлишок ліквідності банків не зміниться?
Через дворівневість банківської системи та подвійну природу грошей у ній, про що йшлося вище, позбутися надлишкової ліквідності банків доволі непросто.
Іншими словами: навіть якщо банки в один момент перенесуть усі гроші з депозитних сертифікатів в ОВДП, то обсяг вкладень на депозитних сертифікатах від цього майже не зміниться.
Так, залучені кошти від продажу банкам ОВДП Мінфін одразу витратить на проведення державних видатків. Переважна частина цих видатків – зарплати військових, бюджетників, соціальні виплати тощо. Іншу частину видатків Мінфін спрямує на закупівлю товарів чи послуг у приватного сектору.
І у першому, і у другому випадку, отримані урядом кошти знову потраплять у банківську систему і, зрештою, банки знову вкладуть їх на депозитні сертифікати НБУ.
У такому разі виникає питання: якщо вклавши всі кошти з депозитних сертифікатів в урядові облігації загальна ліквідність банків не зміниться, то чому вони цього не роблять?
По-перше, через необхідність мати постійний доступ до цих грошей. Якщо у банку не буде “подушки” ліквідності, то в якийсь момент може виникнути ситуація, коли він не зможе вчасно провести розрахунки клієнтів. Це підірве довіру до банківської системи та спричинить паніку серед населення.
По-друге, ліквідність не зміниться у всієї банківської системи, але вона може змінитися у конкретного банку. Як це виглядає на прикладі?
Уявімо, що банк “А” всі гроші з депозитних сертифікатів заплатив Мінфіну за ОВДП. Ці кошти Мінфін витратив на зарплати бюджетникам. Але рахунки цих бюджетників відкриті у банку “Б”. Зрештою, банк “Б” вкладе ці кошти у депозитні сертифікати НБУ і загальна ліквідність системи не постраждає, але банк “А” доступ до цих коштів втратить.
Чому тоді не можна зменшити ставку за депозитними сертифікатами?
Велика різниця у дохідності між депозитними сертифікатами та ОВДП є однією з ключових причин, чому банки не інвестують тимчасово вільні кошти у державний борг, хоча й мають можливості. Тому в публічному просторі часто лунають заклики до Нацбанку знизити рівень ставки за сертифікатами, аби стимулювати банки активніше вкладатися у держоблігації.
В НБУ ці заклики відкидають, застерігаючи, що такий крок може поставити під питання їхню подальшу здатність впливати на ціни.
“Наразі облікова ставка має вплив, насамперед, через те, що до неї прив’язані ставки за депозитними сертифікатами та кредитами рефінансування. Якщо ці ставки існуватимуть окремо, то облікова ставка просто не працюватиме. Звісно, за певних умов можна рухати ставки, але лише у контексті всієї монетарної політики, коли будуть виконуватися відповідні передумови”, – пояснює Лепушинський.
Знизити облікову ставку, аби дохідність депозитних сертифікатів стала меншою, Нацбанк також поки не може. Зокрема тому, що інфляція в Україні досі зростає, а регулятор оголошував, що політика високих ставок триватиме до 2024 року.
Крім цього, високі ставки за депозитними сертифікатами мають ще одну функцію. Наразі це доволі відчутне джерело доходів банківської системи, яка поступово починає визнавати збитки від збройної агресії Росії.
За консервативними оцінками, частка непрацюючих кредитів за війну може зрости на 20%. Через це банки отримуватимуть збитки, які потрібно перекривати докапіталізацією. І одним з джерел додаткового капіталу можуть стати доходи від депозитних сертифікатів.
Однак доходи банків – це витрати НБУ, який і платить проценти за депозитними сертифікатами. Прибуток регулятора, за законом, перераховується до бюджету. Відтак, чим більшими є його витрати, тим менше доходів отримає держава.
Хоча наразі високі проценти за депозитними сертифікатами не зроблять НБУ збитковим.
“Основним джерелом прибутку НБУ буде переоцінка валютних активів по курсу 36,56. Оскільки в НБУ активів у валюті більше, ніж зобов’язань, зміна офіційного курсу призводить до прибутку. Нацбанку до снаги перерахувати наступного року до бюджету 71 мільярд гривень без ще одного перегляду офіційного курсу, який цього року не планується”, – вважає фінансовий аналітик групи ICU Михайло Демків.
У наступні роки витрати на виплату процентів банкам, ймовірно, перекриватимуть проценти, які Нацбанк отримає за придбаними у держави ОВДП у ході “друку” гривні.
Чому депозитні сертифікати – це також ризик?
Як йшлося вище, депозитні сертифікати – це спосіб вилучення гривні з обігу. Саме завдяки тому, що банки вкладають гроші у Нацбанк, “друк” гривні не так сильно відображається на цінах.
Але ситуація може змінитися після завершення війни. Населення та підприємства активніше витрачатимуть кошти, через що зменшуватимуться залишки на рахунках до запитання. З початком активної повоєнної відбудови активізується й кредитування та імпорт.
Депозитні сертифікати – це наче дамба, яку може “прорвати” щойно знизяться безпекові ризики та почнеться активна відбудова економіки. Тоді гривня, яку НБУ абсорбував за допомогою депозитних сертифікатів, “виллється” в обіг, створюючи додатковий тиск на ціни та курс валют.
“Це дуже серйозний ризик, і що з ним робити наразі незрозуміло. Актуального досвіду того, як боротися з інфляцією після війни, немає”, – пояснює Дубогриз.
Одним зі способів мінімізації цього ризику в НБУ називають перетікання коштів з рахунків до запитання у строкові інструменти. Якщо люди та підприємства почнуть класти гроші на депозити чи вкладати їх в ОВДП, то одномоментного “прориву дамби” не відбудеться.
Для того, аби це сталося, банкам та уряду потрібно активніше заохочувати українців вкладатися у строкові інструменти, зокрема, привабливішими ставками. Інакше надлишкова ліквідність банківської системи стане бомбою з часовим механізмом, яка підірве платоспроможність українців одразу ж після довгоочікуваної перемоги.
#БАНКИ #НБУ #ДЕПОЗИТИ #КРЕДИТИ #ІНФЛЯЦІЯ
