Результати волевиявлень як складова національної безпеки

За 32 роки незалежності Україна пережила близько двох десятків виборів та референдумів, і результати майже всіх із них засвідчували політичний поділ країни на дві рівновеликі частини. Нереагування або недостатнє реагування відповідних державних інституцій на їхні вторинні результати стало однією з причин збройної агресії росії.

Історичні аспекти формування населення територій України цікаві та довгі. Тому з метою економії часу розгляд моментів формування електоральної карти України почнемо з результатів Всеукраїнського референдуму 1991 року.

Одразу зазначимо, що референдум 1991 року мав найбільшу легітимність серед усіх голосувань в Україні. В ньому взяли участь понад 84 % громадян України, з яких більше 90 % (90,32%) сказали «ТАК» незалежності держави.

Найвища явка та найбільший рівень підтримки незалежності України була в Галичині:

Тернопільська область – 97,1% та 98,67%;

Івано-Франківська область – 95,73% та 98,42%;

Львівська область – 95,24% та 97,46%.

Найнижчі показники:

м. Севастополь – 63,74% та 57,07%;

Автономна республіка Крим – 67,5% та 54,19%;

Донецька область – 76,73% та 83,9%;

Луганська область – 80,65% та 83,86%.

Протягом наступних років волевиявлення показувало лише погіршення сприйняття національної ідентичності на південно-східних територіях України.

Перші президентські вибори 1991та 1994 років не можна вважати показовими, адже українське політичне поле на той час лише формувалося, але вже з того часу стала зрозуміло, що Західна та Центральна частини України тяжіли до підтримки націонал-демократів, а Південна і Східна – підтримували політичні сили, які сповідували комуністичну та соціалістичну ідеологію.

А от перші парламентські вибори незалежної України (1994 та 1998 років) були більш показовими, оскільки продемонстрували чітке закріплення південно-східної частини України за комуністичною ідеологією. Ті українські територіальні одиниці, які або мали спільний кордон з росією, або мали значну частку громадян, які ідентифікували себе з іншими етнічними групами, відмінними від українців, обирали комуністичну партію України – наступницю радянського устрою. Не сприяла формуванню географічної електоральної єдності і політика багатовекторності країни.

Важливою віхою у розвитку єдності стали вибори президента у 1999 році, адже тоді відбувся певний мікс електоральних уподобань: у другому турі виборів Леоніда Кучму вважали меншим злом, ніж носія комуністичних цінностей, лідера КПУ Петра Симоненка, не лише в Західній і Центральній частинах України, але й Одеській, Донецькій, Харківській, Дніпропетровській областях, тоді як комуністичні цінності обрали в Кіровоградській, Черкаській, Полтавській, Вінницькій та Чернігівській областях.

Але під час парламентських виборів 2002 року вже знову «включили» мовні та етнічні питання і все повернулося на круги своя – Захід та Центр проголосували за націонал-демократичний блок «Наша Україна», тоді як на Півдні та Сході – за Комуністичну партію України.

Ще більш чіткий розподіл електорального поля України відбувся під час президентських виборів 2004 року – Західна та Центральна частини України залишилася за націонал-демократами, які висунули Віктора Ющенка, а Південь та Схід підтримали кандидата від проросійської Партії регіонів Віктора Януковича.

Тобто 2004 рік можна вважати роком оновлення електорального поля України. Країна тривалий час прожила в реаліях капіталістичного ладу, і прихильникам радянської ідеології знадобилось 12 років, щоб усвідомити неможливість накладання комуністичного шляху розвитку на ринкові відносини.

Парламентські і президентські вибори 2006, 2007, 2010 та 2012 років лише підтвердили електоральний поділ України 2004 року – 17 західних і центральних адміністративних територіальних одиниць України переважно підтримували партії з проукраїнською ідеологією, а 10 південно-східних – з проросійською.

Картина значно змінилася під час президентських виборів навесні 2014 року після Революції Гідності та подій, які відбулися після неї: анексії Криму та утворення квазіреспублік на частині Донбасу – самовисуванець Петро Порошенко посів перше місце у всіх підконтрольних Україні регіонах.

Парламентські вибори восени 2014 року показали, що певний електоральний розкол почав відбуватися між колись єдиними південними та східними частинами країни – Південь підтримав проєвропейську правлячу партію – «Блок Петра Порошенко», Схід – проросійську партію «Опозиційний Блок».

А от вибори 2019 року, що весняні президентські, що осінні парламентські, знову внесли певну плутанину в електоральне поле країни, фактично об’єднавши його підтримкою чинного президента Володимира Зеленського, висунутого партією «Слуга народу». «ЗА» нього голосували всюди, крім Львівської області, де переміг колишній президент Петро Порошенко, а за президентську партію проголосували скрізь, крім Донецької та Луганської областей – там перемогла проросійська «Опозиційна платформа – За життя!».

Певний відтік від феномену «Слуги Народу» спостерігався на місцевих виборах 2020 року – південно-східне електоральне поле знову стало єдиним та переважно підтримало партії, утворені на залишках проросійської Партії регіонів: «Опозиційну платформу –За життя!», «Опозиційний Блок», «Наш Край» та інші або регіональні проєкти, які не мали чіткої позиції щодо загальнонаціональних питань.

Вищевикладене дає чіткі відповіді на питання:

Чому в 2014 році не було спроб анексії українських територій у Чернігівській та Сумській областях, незважаючи на те, що вони мають чималу ділянку кордону з російською федерацією?
Чому прояви сепаратизму не знайшли серйозної підтримки в Харківській та Одеській областях?
Чому «русскій мір» зміг зайти на Донбас, а в Крим він і не приходив, бо був там уже й в 1991 році, і в березні 2014 року, й через антиконституційний референдуму лише легалізувався?
І чому в березні 2022 року на окупованій Херсонщині під дулами ворожих автоматів відбувалися численні патріотичні мітинги на підтримку української державності?

Але ж результати голосувань не є причинами подій, а лише наслідками політики Радянського союзу та незалежної України. Водночас вони є контрольними точками, маркерами для коригування державної політики, на які молода держава не змогла відреагувати на користь гарантування власної безпеки, натомість зробивши кроки, які дозволили росії вважати Україну країною без державності до 2022 року.

Причини вразливості України:

Відмова від тактичної ядерної зброї.
Дозвіл на перебування військової бази росії на власній політично проблемній території.
Тривала політика багатовекторності в міжнародних відносинах.
Політична незрілість суспільства.
Відсутність або недостатність заходів з українізації власних територій.
Використання електорального поля та мовного питання з метою досягнення особистих, а не державних інтересів.
Чергування проєвропейської політики та політики євроскептицизму.
Ігнорування наявних реалій задля здобуття та збереження політичного капіталу.

Якими будуть політичні уподобання суспільства після війни, можна передбачити вже сьогодні, адже ми бачили, як коливався електоральний маятник і після подій 2004 року, і після подій 2014-го.

Але є речі, які можуть стати основою для позитивних змін і гарантувати безпеку та подальше існування цілісної держави – вступ України до європейських та євроатлантичних інституцій, тим паче, що за даними загальнонаціонального опитування, проведеного у березні 2023 року Центром аналізу та соціологічних досліджень  Міжнародного республіканського інституту, в Україні спостерігається стрімке зростання підтримки членства в ЄС та НАТО – 85% та 82% відповідно.