У вересні Росія вперше організувала на окупованих територіях України так звані вибори до Державної думи РФ. Для українських журналістів це був особливо складний виклик, бо незалежні медіа не мають фізичного доступу до окупованих територій, як немає відкритої інформації про дільниці та перебіг “голосування”. Ще й до того ж значна частина доступних першоджерел – це російські окупаційні структури та контрольовані ними ресурси.
Інститут масової інформації проаналізував, як із цим завданням впоралися релоковані медіа Луганщини – регіону, який майже повністю перебуває під російською окупацією. А також – чи стала зібрана ними інформація джерелом для загальнонаціонального інформаційного простору.
До огляду ввійшли сім релокованих медіа Луганщини: “Реальна газета”, “Трибун”, “Точка Сходу”, Ірта-FAX, “Фарватер.Схід”, SD.UA та “Телегазета”. Всі вони входять до Мапи рекомендованих медіа ІМІ та “Детектора медіа”.
Аналіз ІМІ показав, що релоковані локальні медіа є одним з небагатьох українських джерел системної інформації про те, що відбувається всередині окупованих територій. Іноді саме вони знаходять деталі, людей і цифрові сліди, яких немає в офіційних повідомленнях.
Не маючи доступу до території, медіа створили власну систему спостереження
Найглибше тему опрацьовували редакції, які мають ресурси для OSINT, досліджень і триваліших аналітичних матеріалів.
“Реальна газета” не обмежилася новинами про початок або результати псевдовиборів. Журналісти аналізували окупаційні медіа, фотографії та відео з “дільниць”, особливості так званого мобільного голосування, кандидатів і способи залучення населення.
В одному з матеріалів редакція показала, як скриньки для голосування носили дворами, встановлювали просто неба, а поруч із людьми перебували озброєні військові. В іншому аналізувала пропагандистське оформлення процесу – від аніматорів і ростових ляльок до перетворення “виборів” на показове свято.
Окреме дослідження “Реальної газети” виявило ще одну тенденцію. Два великі окупаційні інформаційні ресурси – “Луганский информационный центр” і “Донецкое агентство новостей” – перед думськими виборами згадували виборчу кампанію значно рідше, ніж перед президентськими виборами РФ 2024 року. Цей аналіз уже вийшов за межі регіонального інформаційного простору, наприклад його окремо переказав “Детектор медіа”.
“Трибун” працював інакше – як постійний цифровий моніторинг. Редакція відстежувала етапи дострокового “голосування”, заявлену окупантами явку, списки кандидатів від російських партій та оголошені результати. Видання також назвало людей, які претендували на представництво окупованої Луганщини в російській Держдумі.
Це важлива функція регіонального медіа, що пише про окуповані території. Бо важливо не лише повідомити, що щось відбулося, а зафіксувати, хто, коли й у якій ролі був залучений до процесу.
Те, чого не видно з Києва. Двір, квартира, місцевий чат
Іншу частину інформаційної картини створювали компактніші редакції, які працювали насамперед у режимі оперативних новин.
“Точка Сходу” відстежувала практичну організацію “голосування”, повідомлення СБУ та правозахисників. SD.UA поєднувало офіційні джерела з моніторингом місцевих пабліків. Саме такі джерела дали можливість побачити розрив між заявами окупаційної адміністрації про “голосування” і реакціями людей, які писали, що вперше про нього чують.
“Телегазета”, яка до окупації працювала, зокрема, у Кадіївці та Старобільську, більше уваги приділяла повсякденному виміру: обходам квартир, тиску на бюджетників, способам агітації в конкретних містах.
Саме на цьому рівні локальне медіа часто має перевагу над національним. Для великої редакції повідомлення про “вибори на ТОТ” – одна з багатьох тем дня, вони не мають можливості глибоко зануритися в тему. Для редакції з Луганщини простіше побачити тренди й знайти інформацію про ситуацію у дворі конкретного будинку, де окупаційна комісія намагається змусити когось проголосувати. Саме такі фрагменти дозволяють реконструювати механіку окупації.
Від офіційних заяв до пояснення ризиків для людей
Ще дві редакції – Ірта-FAX та “Фарватер.Схід” – сильніше зосередилися на правовому й правозахисному аспектах.
Ірта-FAX переважно поширювало позиції МЗС, СБУ та інших державних органів щодо незаконності російського голосування. “Фарватер.Схід” більше аналізував наслідки для цивільних, такі як тривале дострокове голосування, способи тиску на населення, кандидатів та їхню політичну риторику.
У результаті всі сім проаналізованих ІМІ медіа фактично виконували різні функції. Одні шукали й верифікували цифрові сліди, інші стежили за місцевими пабліками й показували докази примусу до голосування, треті давали юридичний контекст або зберігали хронологію подій.
Це важлива особливість регіональної медіаекосистеми, коли жодна окрема редакція не може бачити окуповану територію повністю, але разом вони створюють значно детальнішу картину.
А що побачила національна аудиторія?
ІМІ також подивився на помітні публікації загальнонаціональних медіа про російські псевдовибори на окупованих територіях. Це не кількісний моніторинг усіх українських медіа, а порівняльний зріз, що дозволяє побачити, які джерела та формати доходили до ширшої аудиторії.
Національні редакції тему не ігнорували. Укрінформ повідомляв про незаконність голосування, реакцію України та міжнародних партнерів, перебіг “виборів” на різних окупованих територіях. У частині матеріалів агентство використовувало повідомлення інших медіа та журналістів з регіонів. Наприклад, інформацію про перебіг голосування на Донеччині воно подало з посиланням на регіональне видання “Остров”.
“Суспільне Донбас” зробило розгорнутий матеріал на основі розповідей людей з окупації та експертних оцінок. У ньому зіставляли заявлену окупантами високу “явку” з розповідями місцевих про відсутність ажіотажу, слабко помітну кампанію та закритість інформації про голосування.
“Еспресо” запросило журналістку онлайн-медіа “Реальна газета” Олену Фєтісову як експертку, щоб пояснити, що насправді відбувалося на окупованих Донеччині й Луганщині та звідки могли взятися заявлені окупантами високі показники явки.
“Детектор медіа” окремо розповів про дослідження “Реальної газети”, яка порівняла інтенсивність висвітлення нинішніх думських виборів окупаційними медіа з президентськими виборами РФ 2024 року. А в іншому матеріалі “Детектора медіа” головний редактор “Реальної газети” Андрій Діхтяренко розповідав про ситуацію, яку редакція спостерігала на Луганщині: обходи квартир і будинків зі скриньками для голосування, низький інтерес місцевих до “виборів” та безпекові ризики участі в них.
Водночас значна частина загальнонаціонального висвітлення будувалася навколо заяв українських органів влади, міжнародної реакції, формальних результатів російського голосування та великих узагальнень. Деталі про те, як саме відбувався процес у конкретних містах, що писали місцеві жителі, який вигляд мало “голосування” на вулиці та хто саме представляв окуповані території в російських списках, значно частіше виробляли саме регіональні та спеціалізовані на окупованих територіях редакції.
Тобто інформація з регіональних медіа таки доходила до загальнонаціональної аудиторії, але вибірково. Навіть у цьому невеликому зрізі видно два способи її використання. Національні медіа або прямо посилалися на матеріали регіональних редакцій, або залучали їхніх журналістів як експертів, які мають глибше знання локального контексту.
Чому регіональні медіа – це не “локальна” історія
Кейс Луганщини показує ширшу проблему українського інформаційного простору.
Коли територія окупована, локальне незалежне медіа фізично втрачає свій регіон, але не обов’язково втрачає свою журналістську функцію. Навпаки, накопичені контакти, розуміння місцевого контексту, знання назв, людей, телеграм-каналів та окупаційних структур можуть перетворювати таку редакцію на джерело, якого не має національне медіа.
Релоковані луганські редакції під час російських псевдовиборів не могли поставити журналіста біля виборчої дільниці. Натомість вони збирали відкриті дані, аналізували окупаційні ресурси, читали місцеві чати, звіряли заяви, встановлювали учасників процесу та зберігали інформацію, яка інакше могла б залишитися лише всередині російського інформаційного поля.
Ці матеріали можуть стати доказовою базою для кримінальних проваджень проти російських злочинців. Окрім того, вони створюють системний масив задокументованих відкритих даних про окупацію, її інституції та конкретних учасників.
І це вже точно не вузька регіональна функція.
Парадокс окупованих територій полягає в тому, що медіа, які фізично опинилися найдалі від свого регіону, нерідко залишаються найближчими до нього інформаційно. Питання тепер у тому, наскільки український національний медіапростір уміє цим знанням користуватися.
Валентина Троян, Оксана Романюк
#ІМІ #Луганськ #свободаслова #Україна #пропаганда #документація #медіамониторинг #регіональнімедіа #війна #медіа #національніредакції #східУкраїни #журналістика #дезінформація #Дослідження #моніторинг #інформаційнабезпека #УСП #USP
