fbpx

Чи може стати Україна інклюзивною країною?

Слово “інклюзія” в перекладі означає “включення”. Ще з десяток років тому воно вживалось виключно в контексті інклюзивної освіти, яка передбачає навчання дітей з особливими потребами в загальноосвітніх школах та вищих навчальних закладах (і те – йдеться не про всі, а про окремі заклади). Нині – принаймні, в розвинених державах – інклюзивність не обмежується освітою та створенням умов для маломобільних людей. Що таке “інклюзивне суспільство”? Як далеко до такого суспільства Україні?

Хто такі особливі люди?

В нашій країні “особливими” зазвичай називають людей з вродженими або набутими фізичними вадами (вадами зору, слуху, опорно-рухового апарату тощо). Проте “особлива” категорія не обмежується людьми (зокрема, дітьми) з особливими потребами. Під це визначення підпадають інші вразливі категорії – мігранти, які погано володіють чужою для них мовою, національні меншини, колишні алко- та наркозалежні, представники ЛГБТ-спільноти тощо. Тобто особливі люди – це ті, які мають складнощі в адаптації в суспільстві через вороже ставлення або відсутність певних умов для того, щоб відчувати себе повноцінною частиною соціуму. Проте в Україні під “особливими” найчастіше мають на увазі саме маломобільних людей з фізичними вадами.

Проблеми інклюзивності в Україні

Пересічний громадянин помилково вважає головною проблемою інклюзії в Україні непристосованість громадських місць до потреб маломобільних осіб. Проте проблема полягає не у відсутності пандусів і підйомників для візочників та звукових світлофорів для людей з вадами зору. Найбільша проблема в тому, що особливі люди живуть у своєму особливому світі, і будь-які спроби вийти за його межі часто сприймаються суспільством як спроби спекуляції на своїй особливості. Втім, і проблема такої спекуляції також існує. Але корінь усіх цих проблем полягає в тому, що протягом існування Радянського Союзу суспільству нав’язувались певні стереотипи. Так, “у Союзі не було інвалідів”, “у Союзі не було ЛГБТ”, “у Союзі не було національних меншин” тощо. Сучасне українське суспільство ще не навчилося сприймати “особливих” людей як рівних собі. Людей з фізичними вадами – жаліють та вважають “нещасними каліками”, до мігрантів та ЛГБТ ставляться агресивно (перші “понаїхали”, другі “несуть загрозу вимирання людства”), колишніх пацієнтів психо- та наркодиспансерів вважають пожиттєвими “інвалідами на голову” через буцімто назавжди зламану психіку.

Інклюзивна Америка

Тренер ГО “МАРТ” Олександр Войтенко має приклади для порівняння – американські школи та громадські місця. За його словами, в школі міста Омаха (штат Небраска) діти вивчають мову жестів, щоб спілкуватись із однокласниками, які мають вади слуху. “Мені довелося дивитись шкільну виставу, на якій актори розмовляли мовою жестів, а їхні однокласники перекладали всі репліки глядачам. І це абсолютно не сприймалось як щось особливе, для омаської школи це – норма спілкування”. 

Пан Войтенко також згадує свої враження від кількості маломобільних людей, зокрема, візочників на вулицях міста. “Я навіть запитав у свого приятеля – невже в Омасі так багато людей-інвалідів? На що приятель відповів – у вас їх не менше, просто у вас вони змушені жити в своєму окремому світі, а наші живуть так, як їм хочеться”.

І справа геть не в пристосованості громадських місць для потреб маломобільних людей, а, передусім, у ставленні суспільства. Те, що стало нормою життя в США та європейських країнах, викликає співчуття, огиду або ворожість тут в Україні, де, окрім усього іншого, доволі гостро стоїть проблема булінгу, особливо дитячого та підліткового. Саме через таке сприйняття суспільства в даний час Україні далеко до інклюзивної держави.

 

Які є способи вирішення проблем?

Проблему інклюзивності в Україні вирішити не тільки можна, а й потрібно. І проявляти ініціативу мають не лише “особливі” категорії людей, а й влада.

Що зі свого боку можуть і повинні робити “особливі” люди? Перш за все, вийти зі свого маленького світу і говорити про себе. Як, наприклад, робить це журналіст Олег Резанов, який через вади слуху мав складності зі вступом до вишу. Попри блискучі знання вступити йому вдалось лише з третього разу, і те, за допомогою меценатів, бо “освітній заклад не пристосований до навчання людей з особливими потребами”. Хлопець навчився відкрито говорити про свою особливість і зазначає, що під час навчання мав проблеми не стільки з колективом, скільки з професорами. Останні намагались ставитись до нього як до виключення (“відпрацюємо все письмово”), студенти ж, навпаки, в більшості своїй не зважали на інвалідність і навіть спільними зусиллями придбали для Олега дорогий слуховий апарат. Отже, Олег вважає: не треба соромитись говорити про свою інвалідність, треба власним прикладом доводити, що це – не завада для того, щоб бути повноцінною частиною соціуму. “Суспільство не має сприймати нас як щось особливе, воно просто має враховувати наявність певних нюансів і потреб. Не більше й не менше”.

Ще одна ініціатива, яку варто проявляти “особливим” людям – гуртуватись. Дії організованої групи матимуть більшу ефективність, ніж дії поодиноких осіб. Гуртуватись, разом виходити за межі свого “особливого світу”, разом включатись у суспільство. Попри проблеми несприйняття та булінгу, що існують в Україні, в суспільстві чимало прибічників інклюзії. Та й хто, як не “особливі”, навчить соціум правильного сприйняття? Правильність полягає в тому, що інклюзія – це не терпимість і не толерантність, а цілковите прийняття особливостей іншої людини та врахування їх під час спілкування.

Як влада має впливати на інклюзивність?

Перше, що має зробити влада – ухвалити низку законів, які передбачали б суворі покарання за булінг, дискримінацію та насильство на ґрунті фізичних та психічних вад, етнічної належності, сексуальної орієнтації та гендерної самоідентифікації. І не лише ухвалити такі закони, а взяти під особливий контроль їх дотримання та покарання порушників.

Розвиток інклюзивної освіти – ще один напрямок, в якому необхідно діяти. Причому інклюзивність повинна мати своє місце не зі школи, а з дитячого садка. І це не тільки якась певна квота на “особливих” дітей. Це обов’язкові психологічні тренінги для батьків, вихователів, вчителів, адже дорослі – це і приклад для дітей, і партнери дітей з навчання та зі спілкування з оточуючим світом. Головна задача інклюзивної освіти – навіть не реалізація права на освіту для “особливої” дитини. Ця задача полягає в тому, щоб позбавитись “особливого світу” на початкових стадіях формування соціальних та комунікативних навичок. Окрім цього, не завадило б доповнити шкільну програму уроками або факультативами, присвяченими питанням інклюзивності.

Наступний крок, який варто зробити владі – вдосконалення трудового законодавства. По-перше, інвалідність або соціальний статус не має бути підставою для відмови у працевлаштуванні. По-друге, “особливий” співробітник має отримувати заробітну плату на рівні з усіма іншими, і не має значення, працює така людина в офісі чи дистанційно. 

І, нарешті, міським, районним, сільським радам слід подбати про забезпечення комфорту маломобільних громадян у своєму населеному пункті. Тут і створення пандусів та підйомників для візочників, і обладнання громадських вбиралень для таких людей, і звукові світлофори для людей з вадами зору, і інформаційні табло на зупинках і в транспорті для осіб з вадами слуху тощо. Облаштування населених пунктів згідно потреб певних категорій людей – це лише один із кроків до визнання таких людей як повноцінних членів соціуму. Цей крок може бути доповнений соціальною рекламою.

Отже, наразі Україні далеко до інклюзивної держави, і це – результат виховання і стереотипів, що нав’язувались українцям протягом усього часу радянської окупації. Проте часи змінюються, змінюється Україна та українці, тому є надія, що одного дня інклюзивність стане абсолютною нормою життя в нашій державі.

Автор: Сюзанна Елпі

COVID-19 Live