В сучасному українському інфопросторі можна багато почути про те, що нашій державі відверто НЕ пощастило із сусідами: постійна загроза існування з боку росії, постійний історичний тиск з боку Польщі, етнічно-політичний тиск з боку Угорщини та інші ситуативні проблеми, з якими ми стикалися на міжнародних рівнях щонайменше за всю історію нашої незалежності.
З того моменту, як росія почала своє повномасштабне вторгнення в Україну, в усіх країнах-сусідках України встигли пройти свої виборчі процеси (навіть в росії та Білорусі), це може бути як вибори президента, так і вибори в парламент. Вони визначили щонайменше декілька років діяльності своєї держави, в тому числі політики щодо України – саме воно стоїть в одних з найголовніших у різних передвиборчих кампаніях. Про результати цих виборів можна судити довго. Вони не є чимось однозначним, але вони точно можуть відобразити певний настрій суспільства стосовно різних, в тому числі геополітичних тем.
Одразу після польських президентських виборів, одна з партій Європейського парламенту “European Democratic Party” поділилася інфографікою, в якій сказано, що наразі Румунія та Молдова лишилися єдиними сусідами України, які “не потрапили під MAGA-ідеологію”, тобто маючи на увазі, що уряд цих країн єдиний зі всіх українських сусідів, які не підтримують суперечливу політику Трампа щодо російсько-української війни. Водночас, Угорщина та Словаччина позначені червоним кольором в цьому списку, росія і Білорусь, зі зрозумілих причин, теж підпадають під цю категорію, Польща ж потрапила на це лише наполовину, оскільки там так і лишилася “розділена влада”, де переможець виборів консерватор Навроцький є опозиціонером ліберального уряду Туска, отже і замальована країна на карті і червоним і синім одночасно.
Дивлячись на таку картину, у всіх українців може скластися враження, що наші сусіди нас якщо не ненавидять, то точно ставляться прискіпливо, і що взагалі, нас готові прям тут і зараз віддати росії напризволяще.
Чи так це? Чи залишилася у наших сусідів хоч якась надія на підтримку України? Чого варто побоюватися та очікувати? Про кожну країну та кожний ризик детально сьогодні поговоримо.
Молдова – боротьба на межі.
Україна та Молдова вже довгий час йдуть спільним шляхом до Європейського Союзу. Якщо казати узагальнено, то по суті ми прямуємо до ЄС одним пакетом, до якого, окрім України та Молдови, входила до нещодавнього моменту також і Грузія.
Молдова, як і раніше було сказано, одна з двох наших сусідів, яка цілком підтримує Україну. Нехай вона і досить обмежена своїми ресурсами, але її участь у різних міжнародних майданчиках на підтримку нашої держави лишається незмінним. Ба більше, на президентських виборах країни 2024 року проєвропейська президентка Молдови Майя Санду була переобрана, та референдум за євроінтеграцію, який проходив в рамках президентських виборів, показав більшість підтримки населенням проєвропейських процесів, але як і всюди, є декілька АЛЕ:
Президентські вибори та референдум – “перемога зі смаком програшу”.
В жовтні-листопаді 2024 року в Молдові відбувся перший та другий тур президентських виборів, та разом з цим, в першому турі пройшов і референдум щодо приєднання країни до ЄС, який опозиція країни вимагала вже багато років. Суть цього референдуму полягала у питанні, чи згодні громадяни Молдови з поправками до конституції, які офіційно закріплюють шлях держави до Європейського Союзу.
Результат що референдуму, що президентських виборів дали яскравий натяк на те, що хоч проєвропейські сили мають свою велику популярність, але вони точно не є основотворчою у молдавському суспільстві – теж саме стосується і підтримки України. За проєвропейські поправки в конституцію проголосувало 50,35% молдован, 49,65% проти. Різниця в голосах складає буквально 10 тис. людей (749 тис. проти 739 тис.), приблизна ж картина склалася у другому турі президентських виборів, де проєвропейська президентка Майя Санду перемогла з результатами 55,35% колишнього генпрокурора країни з проросійськими поглядами, кандидата Олександра Стояногло, який набрав 44,65%.
І хоч зазвичай дивляться на результат, а не процес, тут потрібно знати певні важливі деталі: обидва результати були б скоріш за все аж ніяк не такими, якби голосували виключно ті, хто безпосередньо проживає на території Молдови – за даними молдавської ЦВК, всередині Молдови проросійський кандидат Стояногло переміг вибори з 51.19%. Теж саме стосується і референдуму – за різними підрахунками приблизно 55% молдаван, що мешкають всередині країни проголосувало проти ЄС. Фактично, остаточний результат цих виборів, який ми знаємо сьогодні, здійснила молдавська діаспора, яка мешкає за кордоном – в обидвох питаннях вона була протилежної точки зору.
Фото: політична карикатура з діаспорою та Молдовою
Чому так?
Дійсно, враховуючи ситуацію Молдови з Придністров’ям, дуже дивно виглядає картина, що населення Молдови голосує по суті за те, що хоче їх знищити. Але пояснення, чому всередині Молдови більшість проголосувала проти вступу до ЄС і за проросійського кандидата в президенти Олександра Стояногло – це не зовсім те, що більшість населення країни “промите”. Такий збіг подій налічує в собі поєднання кількох історичних, соціальних, регіональних та інформаційних факторів.
Молдова, хоч і відносно маленька країна, вона теж історично поділена: центр та північ (Кишинів, Унгінь, Оргеєв) – більш проєвропейські, тоді як південно-східні регіони – переважно проросійські, особливо це стосується Гагаузії, автономії в складі Молдови, яка завжди відрізнялася своєю найбільш проросійською позицією з багатьох питань. Ці регіони мають певну або етнічну (в них найбільше проживає гагаузів, болгар, так званих русинів), або економічну, або культурну прив’язаність до того ж самого пострадянського простору. Тобто вони собою створюють достатньо консервативне населення та те суспільство, яке вимагає більш старих порядків.
В Молдові досі залишається великий вплив російської пропаганди через медіа: незважаючи на великі зусилля Санду блокувати кремлівську дезінформацію, величезна кількість проросійських ЗМІ (офіційних або напівлегальних) досі транслюються кабельними мережами, особливо в селах. Там же і поширюється різний наратив про “загниваючий захід”, міграцію, ЛГБТ-пропаганду, втрату ідентичності, і всього подібного.
До того, велику роль грає і економічний фактор, страх перед змінами та незадоволення реформами Санду: багато громадян вважають, що з ЄС життя стане дорожчим, буде “важче вижити”, та в цілому держава втратить контроль над багатьма процесами. Люди похилого віку та сільські громади бояться, що євроінтеграція “відірве” їх від знайомої системи.
Врешті-решт, різні реформи хоч і мають свій успіх, але їх результати зазвичай дуже повільні, і рівень життя суттєво не покращується – це в тому числі дає майданчик різним популістським політикам, які критикують владу та обіцяють “золоті гори” тут і зараз. Частина виборців в такі моменти сприймає проєвропейський шлях як неефективний, тому якщо говорити про референдум за Європейський Союз, можна припустити, що люди голосують “проти” скоріше як висловлення протесту проти влади, а не через стратегічну нелюбов до ЄС.
До того, згідно з внутрішніми розслідуваннями, в Молдові діють численні агенти впливу. Кремль фінансує багато проросійських сил, які намагаються дестабілізувати ситуацію в країні, наприклад, партію “Шор”, яку пізніше заборонили.
Проти ЄС у Молдові голосує не лише “росія в головах”, а ще й страх, бідність, дезінформація й відчуття відчуження поколіннями та регіонами. Це все створює ситуацію, коли проєвропейський вектор утримується здебільше за рахунок діаспори та офіційної центральної політики Кишинева.
Молдова та НАТО – великий парадокс
Молдова офіційно позиціонує себе як нейтральну державу – це прописано в її конституції: «Республіка Молдова проголошує постійний нейтралітет. Не допускається розміщення іноземних збройних сил на її території». Окрім цього, за соціологічними даними IPN, проведеними в березні цього року, лише 30,9% молдаван однозначно підтримують вступ країни до НАТО, тоді як 55% були проти такої ініціативи.
Це теж виглядає дуже дивно, бо здавалося б, що війна в Придністров’ї повинна була дати свої плоди у вигляді спротиву молдавського суспільства проти російської гібридної агресії – але сталося зовсім навпаки. На перший погляд здається парадоксом: Молдова постраждала від сепаратизму, підтриманого росією, а її суспільство все одно налаштоване проти НАТО. Все це теж має цілком реальні історичні, психологічні та соціальні причини.
На відміну від України, колективна травма нації не перетворилася на спротив росії: Молдова не провела реального інформаційного пропрацювання в суспільстві, і не створила політичну консолідацію навколо питання “Хто ворог?” – на відміну від України після 2014-го. У суспільстві не сформувалося чіткого образу росії як агресора – ба більше, росію можна зустріти скоріше як “миротворця” у придністровській історії, аніж дійсного агресора у війні з Молдовою.
Теж саме стосується і міфу про “братські народи” – на подив, але в Молдові він все ще живий: значна частина молдован і досі вважають росію “історичним союзником”, “захисником православ’я” та “економічним партнером”. 30-35% молдавського електорату, тобто приблизно третина населення Молдови дотримуються проросійських поглядів – так каже аналітик В’ячеслав Іоніца.
Причини ті ж самі: у багатьох регіонах люди ностальгують за СРСР, бо за словами людей був «порядок», була стабільність, робота, соціальні гарантії, та врешті-решт, російська мова мала вищий статус – так, мовне питання у його тотальному від’єднані від російської в країні теж не має дуже високої підтримки, особливо це було помітно, коли країна офіційно замінила молдавську на румунську мову як державну.
Війна за Придністров’я, яка була на початку 90-х років, не похитнула ці уявлення, бо була не надто кривавою, не медіарозкрученою, та і з часом, стала просто “забутою”. Все це приправляється популізмом та страхом, які йдуть від проросійських політичних сил, і які просувають гучні наративи, що “якщо вступимо – буде війна, як в Україні”, “Молдова втратить Придністров’я назавжди”, “захід нас використає як пушечне м’ясо” і все в цьому дусі – для людей, які хочуть просто спокою і вижити, ці меседжі звучать достатньо переконливо, щоб боятися НАТО.
Що робить молдавський уряд?
Оскільки Молдова початково так і не сформувала міцного антиросійського і проНАТівського консенсусу, уряд Санду робить якнайбільше можливого для того, щоб рухати країну у напрямок створення власної державної позиції та зближення з північноатлантичним блоком. «Якщо не вступати, то хоч будемо максимально дружити, але без формального членства.» – саме така політика нинішньої молдавської влади щодо НАТО, в тому числі в межах «Партнерства заради миру», в рамках цієї програми Молдова активно співпрацює з НАТО у сфері кібербезпеки, реформування своєї армії та різних гуманітарних місій.
Молдова – це країна, яка, здавалося б, мала би шукати безпеку в НАТО, але досі стоїть на роздоріжжі, а її суспільство – розколоте між минулим і майбутнім. Тож якщо щодо ЄС мати під боком товариша по цілях нам пощастило, то це не зовсім стосується амбіцій щодо НАТО
Парламентські вибори 2025 – оперативний тест підтримки
28 вересня цього року в Молдові відбуваються парламентські вибори. Вони стратегічно важливі для країни, оскільки як і в будь-якій демократії, у президента влада не абсолютна.
Формально Молдова це парламентська республіка, але фактично, через те, що президент обирається народом та має значно більше важелів впливу, аніж у інших країн з подібною формою правління, Молдову іноді неформально називають парламентсько-президентською республікою. Парламент Молдови має при собі 101 депутата, він визначає уряд, приймає закони та затверджує різні міжнародні договори – словом кажучи, керує основною політикою країни. Хоч президент – обличчя держави, справжній важіль влади знаходиться в руках депутатів. Для України це означає одне: від результату парламентських виборів 2025 року залежить, чи Молдова залишиться нашим стабільним союзником, чи стане потенційною “сірою зоною” для впливу росії.
Наразі в парламенті Молдови з 2021 року більшість місць займає партія «Дія і солідарність», яка по суті належить Майї Санду, вона займає 61 місць і є монобільшістю, тоді як опозиція, «Блок комуністів та соціалістів», який налічує в собі 39 місць – це представники різних комуністичних та соціалістичних партій. Більшість з них має популярна опозиційна «Партія соціалістів», від якої на останніх президентських виборах і балотувався опозиційний кандидат Олександр Стояногло.
На цих виборах ми навряд чи побачимо нових гравців, на них будуть виставлені всі ці ж звичні всім політичні сили та обличчя: з однієї сторони буде балотуватися урядова партія (Дія та солідарність), фактично на чолі з проєвропейською та проукраїнською президенткою Майєю Санду, а з іншої, Партія соціалістів, очолює яку проросійський експрезидент Молдови Ігор Додон.
Якщо президент і більшість парламенту буде одного, прозахідного курсу, Молдова буде більш швидко рухатися в напрямку ЄС, буде посилювати співпрацю з НАТО та підтримувати Україну. Якщо ж президент і парламент стануть опонентами – блокування реформ, зовнішньополітичний безлад та просування різних законопроєктів, які мають на меті відновлення зв’язків з Москвою, будуть неминучі.
За даними соціологічного опитування Ziraul National, яке було проведено в лютому, серед респондентів, які вже визначилися зі своїм вибором, результати парламентських виборів виглядали б наступним чином: Дія та солідарність – 33,6%, Блок комуністів і соціалістів – 28,2%, всі інші менше 12%. Навіть без урахування діаспори, це означає те, що скоріш за все, партія «Дія та солідарність» збереже своє лідерство, але має мало шансів на збереження монобільшості, яка в неї є зараз, а отже різні проєвропейські ініціативи будуть просуватися не так швидко, як би того хотілося.
Подібна ситуація в Молдові буде тривати аж до наступних чергових виборів, в 2028 та 2029 році, найближчий час для Молдови стане досить небезпечним у геополітичній боротьбі, на кону – сумісний з Україною шлях до ЄС, протистояння російській пропаганді, та врешті-решт, політика щодо Придністров’я. Для України ж ризики приблизно такі ж: чи зможе Молдова утриматися на спільному шляху, і як це буде впливати на загрозу, що розташована на південно-західному кордоні нашої країни, у вигляді так званої «Придністровської Молдавської Республіки».
Румунія – чи можна видихнути?
Фото shutterstock.com
Попри офіційні союзницькі відносини, Румунія залишається потенційним джерелом викликів для України, особливо в етнополітичній площині.
Румунія – аж ніяк не ворог для України. Вона абсолютно повністю підтримує нашу державу на різних напрямках: військова сфера, дипломатична та гуманітарна. Навіть коли в 2023 році сусідні Польща, Словаччина та Угорщина блокували українське зерно на експорт, Румунія стала єдиною країною, яка погодилася пропустити його через себе, однак варто наголосити, що Румунія – це надійний, але й не безумовний гарант стабільності. Політична риторика правих сил, етнічні питання на Буковині, Бессарабії – все це формує приховану напругу, яку та ж сама росія може спробувати використати у разі ослаблення України.
Права меншин – одне з небагатьох питань, де Румунія виступає не як союзник, а як критик України. Це створює певні проблеми в українсько-румунських відносинах, що дає потенційний ризик для подальшого погіршення ситуації за угорським зразком на Закарпатті.
В 2017 році Румунія досить різко розкритикувала положення закону “Про освіту”, які обмежували використання мов національних меншин у старшій школі. МЗС Румунії заявило, що цей закон “не відповідає стандартам Ради Європи” та тодішній Президент Румунії Клаус Йоханніс, після прийняття цього закону, навіть скасував візит до Києва, демонструючи протест.
Румунія тоді приєдналася до спільного “культурного фронту” з сусідньою Угорщиною та звернулася з цих питань до Венеційської комісії (Європейської комісії за демократію через право), подібний крок зробила і Україна.
Комісія, у відповідь, порекомендувала все ж зберегти ширші можливості освіти для меншин, рідна мова яких є одна з країн ЄС, в тому числі румунська. Це дало підстави Україні трохи пом’якшити риторику та створити окремі винятки для румунських шкіл: протягом останніх років відбувалися перемовини між обома країн з цього приводу. У низці українських громад румунські школи отримали гарантії викладання мовою меншини у молодших класах, однак із поступовим переходом до української.
Не без уваги залишився також і закон “Про національні спільноти”, який вийшов у грудні 2022 року. Він на офіційному рівні регламентує статус права національних спільнот, однак цей документ був сприйнятий у Румунії не так однозначно, попри спробу України його “євростандартизувати”. Різні державні структури Румунії та МЗС країни вимагали перегляду окремих положень, зокрема у використанні мови в публічному просторі, освіті, медіа тощо.
Але що важливо: тим часом коли Угорщина, маючи подібні питання, в повномасштабне вторгнення блокувала допомогу Україні та її євроінтеграцію, Румунія цього не робила, натомість вона використовує більш м’які політичні засоби, щоб відстоювати власні меншини на території нашої держави, закликаючи “дотримуватися європейських стандартів”, “гарантувати права румунської меншини” та “не допустити асиміляції”.
Тема румунських меншин хоч і не здається наразі радикально важливою, але вона може перетворитися на важіль різного виду тиску, особливо в умовах внутрішньої дестабілізації України або зміни політичного вектора в Бухаресті, однак враховуючи нещодавні президентські вибори в Румунії, де переміг проєвропейський мер Бухареста Нікушор Дан, це навряд чи станеться в найближчий час.
Фото: перша зустріч Володимира Зеленського з новообраним Президентом Румунії Нікушором Даном
Угорщина – чи настільки все погано?
Наразі Угорщина займає найбільш антиукраїнську та антизахідну позицію зі всіх країн ЄС. Це підтверджується різними зовнішньополітичними діями та кроками країни.
Проблем в українсько-угорських відносинах безліч, починаючи від банального небажання підтримувати Україну військово чи дипломатично, закінчуючи викриттям СБУ угорської розвідувальної мережі на Закарпаття.
Причині всі ті самі: мовна та освітня політика України, зокрема закони “Про освіту” (2017), “Про державну мову” (2019) та інші, викликали неабиякі “тригери” у Будапешта. Віктор Орбан, вже багато кому відомий прем’єр-міністр Угорщини, всю свою останню 15-річну каденцію наголошував на “об’єднанні” всіх угорців та угорських земель, які були втрачені за Тріанонським мирним договором, укладеним після Першої Світової війни між союзними державами Антанти та Угорщиною. Остання погодилася на значні обмеження та втрату територій, в тому числі Закарпаття та всієї Словаччини на користь тодішньої Чехословацької Республіки.
Фото: Прем’єр-міністр Віктор Орбан з шарфом «Великої Угорщини»
Це не означає, що Угорщина погрожує війною всім сусіднім країнам, території в яких, на її думку, в неї викрали, однак до України угорське керівництво має ряд вимог, які пов’язані з її нацменшинами на нашій території: зокрема повернення повноцінного навчання угорською, визнання “угорської автономії” в культурній сфері та офіційної присутності угорської мови в органах місцевої влади.
Закарпатське питання неодноразово використовувалось та використовується як важіль впливу: угорські паспорти регулярно надаються мешканцям регіону, в деяких районах (здебільше прикордонних з Угорщиною) присутній вплив угорських політичних організацій, як-от ТУКЗ (Товариство угорської культури Закарпаття) та угорська (орбанівська) пропаганда, в цілому, активно намагається роздути конфлікт, використовуючи закарпатський фактор в тому, що Україна “притискає” меншини. Все це також слугує як додатковий інструмент Будапешту у “торгах” з Брюсселем (тобто з керівництвом Євросоюзу), з яким стосунки в Угорщини теж не дуже: вона активно блокує санкційний тиск проти РФ, виділення макрофінансів Україні та євроінтеграцію України в цілому. Вимагає від Євросоюзу розблокування грошей з єврофонду, які не дісталися їй з саботування тих чи інших голосувань чи ініціатив, наприклад, відмова від російської енергетики, яку та ж сама Угорщина із сусідньою Словаччиною (про яку далі буде йти мова) блокує.
Отже, основні загрози з боку Угорщини, які можна винести: блокування рішень щодо ЄС та НАТО (за прийняття України в останнє Угорщина висловлюється категорично проти, приводячи в аргумент загрозу Третьої світової війни), внутрішня дестабілізація Закарпаття через автономістські гасла та використання риторики “утисків угорців” для дискредитації України та геополітична співпраця з РФ (енергетика, наративи)
Чи є рішення проблем?
Стільки, скільки існують всі вищесказані проблеми щодо угорської меншини на Закарпатті, Україна й Угорщина проводять регулярні міжурядові консультації, зокрема на рівні МЗС та Міносвіти, з залученням Венеційської комісії.
Протягом останніх років були досягнуті певні компроміси між державами, у вигляді навчання угорською мовою у молодших класах, можливості викладання частини предметів нею і далі, а також права на мову у місцевому самоврядуванні та ЗМІ. Все це знаходить свою підтримку в країнах заходу, але на жаль, ці часткові зміни не задовольняють Угорщину – вона вимагає повного повернення старої системи (наприклад, повноцінного навчання угорською до кінця школи). Україна та місцева закарпатська влада, розуміючи, що в цих обставинах не можна допустити автономістських тенденцій, намагається діяти обережно, зберігаючи підтримку Заходу в цьому питанні, нехай це і створює градус дипломатичного та культурного конфлікту між країнами.
З позитивного: в 2022 році в Будапешті офіційно відкрили державну українську суботню школу ім. Лесі Українки, за підтримки уряду Угорщини. Крім того, в угорських школах створено інклюзивні класи для дітей-біженців з України, де вони можуть навчатись українською та угорською мовами. Що стосується гуманітарної сфери: окрім того, що Угорщина сама відкрила свої кордони для українських біженців, угорський уряд започаткував ініціативу з відновлення певної інфраструктури України – йдеться про школи, дитсадки та лікарні по різним регіонам, зокрема у Закарпатській області, але варто зазначити, що особлива увага приділяється саме Берегівському та Виноградівському районам, тобто тим, де компактно проживає угорська меншина. Все це створює хоч і позитивне гуманітарне обличчя, але водночас це і посилення угорської присутності в регіоні.
Фото: Дитячий садок в Берегово, збудований за кошти Угорщини
Такі відносини могли б бути й далі, тобто в міру не сприятливі, але й не тотально ворожі – однак найбільш гучний скандал з Угорщиною стався відносно нещодавно, коли в травні цього року СБУ викрила агентурну мережу воєнної розвідки Угорщини, яка шпигувала в Закарпатті проти України. Встановлено, що завданням розвідки був збір інформації про те, наскільки військово захищена Закарпатська область, пошук вразливих місць в обороні регіону та вивчення суспільно-політичних поглядів місцевого населення (зокрема, якою буде реакція, якщо угорські війська увійдуть на територію Закарпаття тощо).
Угорський уряд заперечує всі звинувачення СБУ, називаючи всі заяви “антиугорською пропагандою”, без офіційних доказів, і звинувачуючи Київ у порушенні дипломатичної етики. Ба більше, у відповідь на вислання з України двох угорських дипломатів з посольства в Києві, Угорщина відповіла дзеркально – вислала українських дипломатів, які, за її словами “вели шпигунську діяльність в країні”.
Це значно ускладнює взаємовідносини з Угорщиною та додає нового рівня недовіри, який впливатиме на всі аспекти співпраці: гуманітарні, дипломатичні, культурні тощо.
На що варто сподіватися?
Ті вищеописані події, що сталися на Закарпатті – безумовно безпрецедентні в історії України. Прихована гібридна інтервенція угорських сил в один з регіонів України досі лишається однією з найбільш темних сторінок української дипломатії: з однієї сторони, наші сили безпеки прямо заявляють, що мережу викрито, і навіть Президент України Володимир Зеленський в червневому інтерв’ю угорському виданню Válasz Online заявив, що з нашої сторони є всі докази звинувачень, але поки що ми не будемо їх публікувати. Деякі користувачі з достатньо сильним подивом зустріли заяву “в нас все є, але показувати не будемо”, однак варто пам’ятати, що Угорщина є безпосередньою частиною як Європейського Союзу, так і НАТО, і що будь-який дипломатичний “демарш” зі сторони України в бік Угорщини обернеться неминучими наслідками для і без того хитких відносин між двома державами, тож замість ескалації у відносинах з Угорщиною, Україна обирає скоріше стриману позицію, аби не додавати ще більший градус в спільну картину.
А ось в чому надія є, хоч і не така велика, так це в парламентських виборах, які пройдуть в Угорщині приблизно навесні 2026 року: на них вимальовуються принаймні 2 основних суперники: Партія «Фідес–ХДНП», голова якої і є чинний прем’єр-міністр країни Віктор Орбан (з 2022 року мають 135 місць зі 199) та «Тиса» – нова опозиційна правоцентристська сила під проводом Пітера Мадьяра, яка створена відносно нещодавно, у 2024 році.
Фото: Пітер Мадьяр, лідер партії «Тиса»
Угорщина – це парламентська республіка, де прем’єр-міністр грає головну роль у всій політиці загалом. Обирається він не автоматично з партією, головою якої він є – після парламентських виборів його повинен обрати сам парламент. Для формування уряду потрібно принаймні 100 голосів депутатів (проста більшість, якщо її немає – доводиться домовлятися з іншими партіями, формуючи коаліцію). Президент Угорщини (наразі Тамаш Шуйок) пропонує кандидатуру прем’єр-міністра. Так, він може запропонувати будь-кого з депутатів, але зазвичай враховується та реальність, яка політично склалася, і це зазвичай або лідер якоїсь партії/коаліції, яка має більшість у парламенті, чи певну домовленість з депутатами. Після цього Національні збори (тобто парламент країни) голосують за призначення прем’єр-міністра. Якщо кандидат отримав принаймні 100 голосів “за”, він стає головою держави, і починає формувати уряд.
Хто такий Мадьяр?
Пітер Мадьяр, та його партія «Тиса» (TISZA), як вже було сказано, це новий гравець на політичній карті Угорщині. За останні роки це ледь не єдина ліберальна фігура, яка виступає лідером проти політики консервативного прем’єра Обрана. З основних важливих для нас моментів: він визнає росію агресором, а Україну суверенною державою. Він підтримує право України на самозахист, проте його партія не підтримує постачання військової допомоги чи озброєння Україні. Щодо ЄС та НАТО – виступає за повернення до проєвропейського курсу та більш тісну інтеграцію ЄС в економіку. Також партія «Тиса» є учасником Європейської Народної Партії, яка має більшість в Європарламенті, і яка чітко підтримує Україну, однак за словами голови ЄНП, партія «Тиса» не підтримує пришвидшений вступ України в ЄС, натомість вона пропонує винести це питання (євроінтеграцію України) на референдум в Угорщині. У відносинах з росією у «Тиси» спостерігається “прагматичний підхід” – партія вважає, що Угорщина має зберігати практичні економічні зв’язки з росією та Китаєм, не блокувати комерцію, але й не покладатися на них. Кампанія Мадьяра спрямована на певний перегляд економічних рішень, а не на повну ізоляцію від східних ринків.
Дослідження Reuters за червень показує, що якби вибори проходили вже цього літа, партія Тиса (Мадьяр) перемогла б приблизно з 51%, тоді як Фідес (Орбан) набрала б 36%. Причин падіння рейтингу Орбана після стількох років прем’єрства багато, від економічних проблем до незадоволеності авторитаризмом і корупцією – і саме це може стати загрозою для того, щоб ці вибори пройшли чесно та відкрито. Угорщина за всі 15 років влади Обрана, за словами багатьох незалежних джерел, перетворюється на країну з авторитарними ознаками: підконтрольні медіа, суди, послаблення права меншин, численні скандали з корупцією тощо – а отже, вибори 2026 року можуть стати справжнім випробуванням для опозиції. Бо навіть серед простого народу причини обирати діючу владу є, як і всюди в подібних випадках, це враження стабільності в візуально нестабільних питаннях, економічна передбачуваність та страх перед “хаосом”, який може настати зі зміною влади.
Якщо партія «Фідес» знову переможе – логіка переговорів щодо Закарпаття, євроінтеграції України та інших речей з порядку денного навряд чи зміняться, Орбан продовжить жорстку позицію і надій на щось краще не буде передбачатися. Якщо ж вибори будуть конкурентними або переможними для опозиції, тієї ж «Тиси» – зміни в угорській зовнішній політиці отримають свої шанси, включно з Закарпаттям, але це не означає, що проблеми вирішаться одразу, бо принаймні зараз всередині Угорщини Мадьяр змушений бути нейтрально-поміркованим: він утримується від риторики, що може підірвати його рейтинг серед виборців, які схильні до консервативного електорату – те ж саме стосується і Орбана, наразі він вимушений іноді припускатися ліберальної риторики для того, щоб мати більший шанс на перемогу серед іншої групи виборців.
Мета України – слідкувати за виборами і сподіватися на перемогу тих сил, які не використовують меншин і демонструють прагнення до ліберальних стандартів. Зараз, за словами багатьох джерел, найбільше шансів має «Тиса» з Пітером Мадьяром як лідера, але перед ним все ще складний шлях: від обережної риторики до будівництва міцного ідеологічного руху, який зможе принести кінцевий успіх.
Словаччина – «Поворот не туди…»
Фото: REUTERS/Radovan Stoklasa
“Орбанізація” стала справжнім народним терміном того, коли та чи інша країна раптом змінює свою позицію з приводу російсько-української війни в сторону шкоди Україні. Причини можуть бути різні, здебільше це або економічна політика, або зміна влади – саме останнє і сталося в Словаччині восени 2023, коли в країні відбулися чергові парламентські вибори, на яких перемогла партія «Курс – соціальна демократія» на чолі з її головою Робертом Фіцо – він і став прем’єр-міністром після цього.
Фото: Прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо, GETTY IMAGES
Від початку повномасштабного вторгнення і аж до крайніх парламентських виборів в країні, Словаччина була одним з найбільш активних союзників України у східній Європі. Зокрема Словаччина була однією з перших країн, яка передала Україні системи ППО С-300, бойові літаки МіГ-29, гелікоптери, боєприпаси, бронетехніку та загалом, згідно з Міноборони Словаччини, військова допомога сягала понад 100 млн євро. Все це також супроводжувалося гуманітарною допомогою у вигляді прийняття біженців та різною політичною підтримкою: попередній уряд прем’єр-міністра Едуарда Гегера (2021–2023) чітко підтримував вступ України до ЄС та НАТО, в також, Словаччина активно виступала на всіх європейських форумах за санкції проти РФ.
Що пішло не так?
Перемога Роберта Фіцо на парламентських виборах у Словаччині, у вересні 2023 року, стала негативно знаковою подією не лише для Словаччини, а й для України та ЄС.
Роберт Фіцо перед цим двічі був прем’єр-міністром Словаччини: 2006–2010 та 2012–2018 – і тепер третій раз він обіймає цю посаду з 2023 року. Цікава річ, що у 2018 році, на другому своєму прем’єрстві, він був змушений піти у відставку через масові протести після вбивства словацького журналіста Яна Куцяка, який розслідував корупцію, але попри падіння репутації після цього інциденту, Фіцо вдалося піднятися, зі здавалося б, безвихідної кар’єрної ями. На виборах 2023 року він став позиціонувати себе як націоналіста із євроскептичною позицією: став головним критиком ЄС, НАТО та підтримки України, називаючи повномасштабне вторгнення росії в Україну “взаємовбивством слов’ян” а українські загони оборони “нацистськими формуваннями”.
Провал попереднього уряду, внутрішня політична нестабільність та роз’єднаність проєвропейських сил, економічні труднощі та інфляція налаштували частину населення проти тодішньої влади – це дало своєрідну популістську платформу для того, щоб мобілізувати «своє» електоральне ядро.
Обіцянки “повернути нормальне життя”, зменшити ціни, зупинити інфляцію, скасувати санкції проти РФ та припинити допомогу Україні зробили свою справу: в результаті партія «Курс – соціальна демократія» здобула 41 місце в парламенті зі 150 – із врахуванням коаліції з партіями «Голос – соціальна демократія» (не плутати з «Курсом») та «Словацька національна партія» вийшло 79. Опозиція у вигляді проєвропейських партій хоч і присутня, але її недостатньо для того, щоб подолати певні рішення уряду Фіцо.
Тож з цього можна зробити певні висновки: ті проблеми, які ми маємо зі Словаччиною, не пов’язані з етнополітикою чи історією, як в прикладі з Угорщиною чи Польщею (про яку далі буде мова). Всі конфлікти у відносинах між Україною та Словаччиною здебільше пов’язані з економікою та спалахнули лише тільки тоді, коли Роберт Фіцо третій раз заступив на пост прем’єр-міністра країни. Зокрема Словаччина, як і Угорщина, офіційно тепер не постачає зброю Україні (хоча комерційно вона дозволяється), регулярно блокує ініціативи щодо нашої євроінтеграції, а також активно саботує рішення Євросоюзу щодо російського енергопостачання, однак як і вищезгадана Угорщина, вона не відмовляється підтримувати Україну гуманітарно
Чи є порятунок ситуації?
Наразі мало чого можна передбачити, оскільки влада Фіцо відносно стабілізувалася, і на поточний момент нема якихось підстав для того, щоб нинішній уряд Словаччини “посипався” – це означає, що найближчі зміни, що можуть нас очікувати, стануться лише на чергових парламентських виборах, які відбудуться як мінімум через 2 роки, в 2027 році.
За соціологічними даними агентства Focus, тенденції на момент березня цього року такі: в словацькому суспільстві виявлено парадоксальні погляди щодо членства в НАТО, військового нейтралітету та витрат на оборону. Згідно з опитуванням, 70,6% словаків “за” членство в НАТО, проте майже 50% респондентів також висловили підтримку прийняттю Словаччиною нейтрального статусу країни. Також, незважаючи на підтримку членства в НАТО, значна частина словаків не бажає збільшувати військові витрати – майже половина респондентів (49,6%) виступають проти збільшення витрат на оборону, зберігаючи поточний рівень близько 2% ВВП. Лише 10% респондентів підтримують підвищення до 3% ВВП. Опитування також наголошує на скептицизмі щодо України. Понад 60% словаків виступають проти надання військової допомоги, тоді як лише 26% підтримують її. Лише 27,1% підтримують членство України в НАТО порівняно з 57,5% проти, також більшість (51,2%) виступають проти членства країни в ЄС.
Що стосується уряду Фіцо та настроїв суспільства загалом: на політичній арені Словаччини наразі спостерігаються 2 основні сили – керівна партія «Курс – соціальна демократія» (Роберт Фіцо) та опозиційна «Прогресивна Словаччина» на чолі з Міхалом Шимечкою, яка слугує абсолютною протилежністю і навколо якої базується найбільш міцна словацька опозиція. Опитування Focus за квітень 2025 показало, що, найбільше люди віддають перевагу партії «Прогресивна Словаччина» (Шимечка) з 21 %, після неї з невеличким відривом йде керівна «Курс – соціальна демократія» (Фіцо): 19,3% і тільки з 10,9% йде «Голос – соціальна демократія» на чолі з Петером Пеллегріні, з яким наразі з Фіцо об’єднує одна коаліція – він же обраний у 2024 році президентом Словаччини.
Фото: зустріч Володимира Зеленського з головою партії «Прогресивна Словаччина» Міхалом Шимечкою
Так що ж все ж таки залишається?
До уряду Фіцо Словаччина була стратегічним партнером України. Зараз вже як майже 2 роки ситуація змінилася на гірше, проте багато в чому підтримка залишається на рівні суспільства, місцевих органів влади та незалежних політиків. Це означає, що потенціал до відновлення тісної співпраці є – однак для цього потрібна чергова зміна політичного курсу, а він може наступити або з міцною політичною кризою всередині Словаччини, або з наступними парламентськими виборами. Треба також пам’ятати, що перемогти на самих виборах мало – потрібно, щоб прем’єра обрали в самому парламенті більшістю голосів, а для цього потрібні домовленості та союзи, під впливом яких позиція також може змінюватися.
Польща – а що ж далі?…
ФОТО: GETTY IMAGES
Результат другого туру польських президентських виборів, які на початку червня цього року обернулися перемогою історика Кароля Навроцького, зустрілися з подивом у польському та міжнародному суспільстві, оскільки попри те, що в різних соціологічних дослідженнях голоси було приблизно 50/50, перемогу майже у всіх опитуваннях здобував його опонент, мер Варшави Рафал Тшасковський, нехай і з зовсім невеликим відривом – ця невелика різниця й зіграла свою роль у реальному голосуванні, але на користь іншого.
Директор Інституту національної пам’яті Кароль Навроцький переміг другий тур президентських виборів з 50,89%, що на 400 тис. голосів більше, ніж у його опонента.
В цілому, для України обрання що того що того кандидата був прийнятний, але й суперечливий одночасно. Зокрема від Кароля Навроцького, вже обраного президента Польщі, очікуються певні геополітичні зміни: посилення євроскептичного підходу окремих рішень, блокування членства України в НАТО та ЄС допоки не будуть вирішені питання з приводу Волинської трагедії, та обмеження соціальних прав українців в самій Польщі. Разом з цим, він називав РФ імперською, у своїй науковій діяльності активно вів працював над викриттям злочинів радянської окупації в Польщі, а також закликав розірвати дипломатичні зв’язки з Москвою. Відомий ще тим, що він був внесений до списку “ворогів росії” за знесення радянських меморіальних знаків.
Погляди самого Навроцького негласно називають “пропольськими” з антиукраїнськими, антиросійськими та навіть антинімецькими настроями одночасно – під час передвиборчої кампанії заявляв, що Німеччина має виплатити Польщі репарації за збитки, завдані гітлерівцями під час Другої світової війни у вигляді 6,2 трлн злотих (1,3 трлн євро).
Натомість в близьких “союзниках” він розглядає країни, що входять в рамках «Вишеградської групи», до якої, окрім Польщі, входять Угорщина, Словаччина та Чехія. В тому числі він заявляв, що сподівається на добрі відносини з угорським прем’єром Віктором Орбаном. Враховуючи політику, яку проводять керівництва Угорщини та Словаччини, і про які ми вже сказали, це досить сильно контрастує з його загальними поглядами, однак Навроцький наполягає, що: «Польща стратегічно підтримує Україну, оскільки найбільшою загрозою для мене, як антикомуніста, і, на мою думку, для всього регіону, є російська федерація» – пряма цитата новообраного польського президента
Невже це все?…
Треба розуміти, що у президента Польщі влада достатньо обмежена. Уряд прем’єр-міністра Дональда Туска (партія «Громадянська платформа») скоріш всього і далі буде продовжувати надавати ту гуманітарну, військову й економічну допомогу, яка була й до цього, однак новий президент додасть певний євроскептичний та національний тон, що створює ряд зовнішньополітичних ризиків в майбутньому. Такий стан речей не новий – починаючи з 2023 року уряд Польщі на чолі з Туском знаходиться в опозиції до президента (нині це Анджей Дуда). Недовго після президентських виборів польський Сейм проголосував за вотум довіри до уряду Туска, тож ситуація буде незмінною: президент від тієї ж партії «Право та справедливість», але з більш консервативними поглядами буде створювати баланс “уряд vs президент” з ліберальною політикою прем’єр-міністра.
Фото: Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск, PAP/Radek Pietruszka
В цілому, якщо говорити про системні та історично-глибокі проблеми, то ключова суперечка та біль між Україною та Польщею – це як раз Волинська трагедія. Польща вимагає визнання Волинської трагедії геноцидом поляків з боку України. Українська ж позиція зазвичай обережна – трагедія та взаємні втрати визнаються, відбувається робота з ексгумації тіл, але все це без визнання геноциду. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну, обидві сторони намагалися не роздмухувати це питання, але праві сили в Польщі все більше його використовують для своїх політичних цілей, особливо під час виборів – майже одразу після обрання президентом Кароля Навроцького, польський Сейм офіційно прийняв рішення ввести 11 липня в країні як день пам’яті геноциду з боку ОУН-УПА.
Але є ще кілька важливих і потенційно чутливих тем, які можуть призводити до тимчасових напружень, такі як конкуренція за аграрні ринки: протягом 2023–2024 років спалахував тривалий конфлікт через українське зерно. Польські фермери блокували кордон, протестували через безмитне ввезення української продукції, яка, на їхню думку, обвалює ціни на польське зерно. Цей конфлікт вирішувався на рівні Єврокомісії та урядів обох держав, але в будь-якому випадку, масові заворушення на кордоні та інциденти на місці залишили осад у двосторонніх відносинах.
Фото: radio.lublin.pl
Також є проблеми щодо трудової міграції: Польща прийняла мільйони українців, як біженців, так і заробітчан, що створило певне перевантаження соціальних та освітніх систем українцями. В цьому мало звинувачують саму Україну, однак градус незадоволеності міграційною ситуацією щодо українців теж є.
Соціологічне дослідження, проведене ARC Rynek i Opinia в лютому цього року показало, що за останній рік кількість противників військової допомоги Україні зросла, з 26 до 35% Тим часом кількість прихильників військової допомоги за рік скоротилася на 5 процентів, з 54 до 49%.
Незважаючи на все, Польща залишається одним з головних партнерів України, надаючи величезну гуманітарну і військову допомогу, (танки, ППО, прийняття біженців), підтримуючи Україну на рівні ЄС, НАТО, та інших міжнародних майданчиків. Можна в цілому сказати, що значна частина польського суспільства все ще симпатизує українцям, попри втому від війни. У довгостроковій же перспективі все буде залежати від економічної та політичної ситуації обох держав, а також від риторики, яку буде просувати новий президент Польщі.
Чи справді нам «пороблено» із сусідами?
Ми не розглядали в цій статті росію та Білорусь, адже з ними ситуація давно стала очевидною. З Білоруссю проблеми маються радше з політичним режимом Олександра Лукашенка, який, намагаючись зберегти свою владу, став співучасником російської агресії проти України. Натомість у випадку з самою росією конфлікт значно глибший – ми маємо справу не лише з кремлівською верхівкою, а й з широкою підтримкою війни серед населення, що стало результатом років пропаганди, мілітаризації суспільства та культу імперіалізму. Про це свідчить різна соціологічна статистика: згідно з дослідженнями “Левада-Центру” (визнаного в РФ іноагентом), у 2024 році понад 70% росіян підтримували “спецоперацію”, тоді як згідно з дослідженням Chatham House, на момент 2024 року, приблизно 40% білорусів виступають проти військових дій росії в Україні, 32% підтримують, 28% – утруднюються відповісти. Картина з цими сусідами вже давно є зрозумілою суспільству.
Якщо ж ми говоримо про наших західних сусідів, тут ситуація далеко не так однозначна, як може статися на перший погляд. Дійсно, певні дії керівництв цих країн можуть здатися сумнівними, іноді скандальними, а подекуди навіть серйозно неприпустимими, проте варто розуміти, що коли робиться акцент на “невдалому сусідстві” – справа далеко не в тому, що нібито всі хочуть нашого знищення. Причини виникнення проблем з нашими сусідами, як ми сьогодні більш детально розібрали, можуть бути різними. Угорщина – етнополітичні претензії щодо угорської меншини та проросійська риторика Орбана. Румунія – м’яка етнополітична напруга на ґрунті освіти, мови й прав меншин. Польща – історична пам’ять (зокрема Волинська трагедія) та внутрішній політичний популізм. Молдова – розкол між проєвропейськими й проросійськими електоральними групами, а також придністровський фактор. Словаччина – економічні суперечності й зміна політичного курсу після приходу Фіцо.
Чи є наші західні сусіди “безнадійно втраченими”?
Відповідь – Ні. Будь-які міжнародні відносини мають свої злети й падіння, підпорядковані внутрішнім політичним циклам, економічним інтересам та історичним спогадам. Як ми вже розбирали на прикладі Словаччини, зміна влади в державі може спричинити неабиякий поворот в геополітичних питаннях – до третього прем’єрства Роберта Фіцо країна займала одні з перших місць підтримки України у спротиві російській агресії.
Іншим прикладом може послужити Молдова: до приходу президентки Майї Санду в 2020 році, країна мала активні товариські зв’язки з росією, яка так і не демонізувалась в очах молдавської спільноти після війни в Придністров’ї, з прозахідною ж владою всі процеси, пов’язані з російським втручанням, знайшли свій протест. Якщо говорити про Польщу, ми маємо історичні проблеми, і це, на жаль, стає ледь не центральною платформою для популізму в державній політиці, а за тим і у відносинах з самою Україною. У випадку ж з Угорщиною ситуація найбільш складна зі всіх, і яким буде її остаточне вирішення – до кінця невідомо, оскільки попри подібні питання, які до нас має також і Румунія, а саме етнічна політика, угорський уряд діє більш системно, набагато радикальніше та агресивніше, і це ми також розбирали.
Так, за лідерів та уряди цих держав голосують безпосередньо люди цих країн, але це зовсім не означає, що їх народ бажає зла Україні – тут вступають роль безпосередньо внутрішні питання та те, чи можуть певні політичні сили взяти лідерство над ситуацією та народом.
Що робити Україні, та на що сподіватися?
Так чи інакше, всі проблеми, які ми сьогодні маємо ззовні, вирішуються за допомогою певних діалогів, коли з ким та про що вдасться домовитись, а отже Україна має дві основні стратегії в цьому напрямку:
1. Політична та культурна дипломатія – поступові компроміси та діалог на найвищому рівні.
2. Громадянська взаємодія – культурний обмін, бізнес-проєкти, академічні та волонтерські ініціативи, які будують довіру поза межами урядових розбіжностей.
Адаптивність, взаємна повага й чітке визначення національних інтересів допоможуть Україні зберегти партнерів та зменшити напруження серед західних сусідів навіть у кризові моменти. Все інше – доля випадку.
#Геополітика #ЗовнішняПолітика #СусідиУкраїни #УкраїнаТаСвіт #БезпекаУкраїни #Геостратегія #ПолітичнаАналітика #МіжнародніВідносини #Україна2025 #УкраїнаЄвропа #УкраїнськаДипломатія #ПідтримкаУкраїни #УкраїнськіСусіди #Молдова #МолдоваУкраїна #Санду #Стояногло #Румунія #РумуніяУкраїна #РумунськаМеншина #ЧорнеМоре #Угорщина #УгорщинаУкраїна #Орбан #Закарпаття #УгорськаМеншина #Словаччина #СловаччинаУкраїна #Фіцо #ПрогресивнаСловаччина #Польща #ПольщаУкраїна #Навроцький #Волинь #ПідтримкаПольщі #Білорусь #БілорусьУкраїна #Лукашенко #ВійнаЗУкраїною #Росія #РосіяАгресор #УкраїнаРосія #РосійськеВторгнення #Вибори2024 #Вибори2025 #ПарламентськіВибори #ЗмінаВлади #ПолітичнийКурс #ОпозиціяТаВлада #ВпливДіаспори #РезультатиВиборів #Євроінтеграція #ВступДоЄС #КандидатствоУкраїни #НАТО #ПартнерствоЗарадиМиру #Нейтралітет #Кібербезпека #МіжнароднаДопомога #Євросоюз #Партнерство #Нацменшини #РумунськаМеншина #УгорськаМеншина #Етнополітика #МовнеПитання #ОсвітнійКонфлікт #КультурніПрава #ЗакониПроМову #Асиміляція #Автономія #ГібриднаВійна #Пропаганда #Агентура #ВпливКремля #ІнформаційнаВійна #Дестабілізація #БезпекаРегіону #УСП #USP
