fbpx

В Харкові відбулась акція “Метро-Прайд”

З початком повномасштабної війни в Україні чимало хлопців і дівчат стало на захист рідної землі – хтось був мобілізований згідно законів воєнного стану, хтось пішов добровільно. Серед тих, хто змінив цивільний одяг на військову форму, чимало представників ЛГБТ-спільноти. Точна кількість таких військових наразі невідома, адже попри те, що рівень упередженості щодо ЛГБТ знижується як на фронті, так і в тилу, не всі наважуються відкрито говорити про свою орієнтацію. Одні вважають, що для цього не час в умовах, де щохвилини ризикують життям, інші бояться говорити відверто через психологічні травми, спричинені несприйняттям в колі родичів або друзів. Деякі, навпаки, не приховують свою орієнтацію і носять шеврон, який її вирізняє. Шеврон з єдинорогом належить ГО «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права». Представляємо вам добірку історій її учасників.

“В мене був вибір: або їхати з хлопцем за кордон, або ми розходимось”

Івану 21 рік, він – доброволець. До початку повномасштабної війни хлопець працював барменом у рідному Івано-Франківську і мріяв про вищу освіту, але 24 лютого його плани змінились. “Два роки я був у стосунках, і коли почалась відкрита агресія, у мене був вибір: поїхати зі своїм хлопцем за кордон або розійтись. Я не можу уявити, як міг би спокійно перебувати в безпеці і дивитись, як рашисти вбивають українців. Ми розійшлись із хлопцем, і я записався до тероборони”. Пробувши два місяці в ТрО, Іван добровільно перевівся до Збройних Сил. В теробороні нікому не розказував про свою орієнтацію, боячись, що його принижуватимуть. Не одразу відкрився і в своєму підрозділі, але, зі слів хлопця, побратими сприйняли його орієнтацію як належне. “Вони всі кльові хлопці, завжди в усьому підтримують і допомагають, як і я їм”.

Про свій вибір Іван не шкодує і мріє, щоб після Перемоги Україна була вільною не тільки від загарбників, а й від упереджень, які часто стають причиною для булінгу і насильства.

“Історію нашого знайомства навіть придумати було б тяжко”

Юрій і Ярослав – двоє хлопців, чиї долі поєднала війна. Обидва вони – військові-спецпризначенці. Юрій важко переживав загибель свого побратима і навіть писав у соцмережах “ми скоро зустрінемось”. Ярослав, прочитавши це, відреагував “спочатку ми вип’ємо з тобою кави”. Невдовзі хлопці зустрілись. Повернувшись кожен до свого підрозділу, молоді люди продовжили спілкування, а одного разу Ярослав, перебуваючи у відпустці, приїхав до Юрія в частину, і хлопці обмінялись обручками. “Таку історію знайомства, як наша, навіть тяжко вигадати”, – каже Юрій.

Наразі пара майже не бачиться. Зокрема, Ярослав воює на Херсонському напрямку. Обоє хлопців мріють повернутись з війни і ніколи не розлучатись. Вони впевнені: справжня Перемога настане тоді, коли українці будуть вільними від стереотипів, які суперечать правам і свободам людини.

“Моя мрія – встановити український прапор на руїнах кремля”

Борису 26. За освітою він фельдшер і журналіст, в мирному житті займався колекціонуванням вінілів, любив подорожувати, також був правозахисником і волонтером, їздив на Донбас у волонтерські відрядження та для досліджень російської пропаганди. “Якщо ти у щось віриш, ти маєш за це боротись. Я вірю у вільну Україну, тому і пішов в армію. Боротись за свободу, за нашу землю зі зброєю в руках – московити не залишили нам вибору”, – каже Борис. Хлопець вважає, що, захищаючи Україну від російської агресії, він також захищає права і свободи людини, здобуває мирне майбутнє для своєї землі. “Я мрію встановити український прапор на руїнах кремля як символ свободи, миру і кращого майбутнього для України”.

“Я мрію про романтичне побачення з коханим на вільній землі”

Військовий медик Денієль не приховує своєї орієнтації, але і не розповсюджується про неї на службі, бо, за його словами, на війні інші пріоритети, а для нього як для медика головне – врятувати і допомогти. Хлопець виріс без батьків, перебував у Збройних Силах за контрактом з 2015 по 2018 рік, але з першого дня відкритого нападу росії добровільно повернувся в армію. За перші чотири місяці служби Денієль врятував життя близько 200 людей, отримав осколкове поранення і познайомився з хлопцем, з яким зав’язалися стосунки. “Я мрію про романтичне побачення з коханим на березі моря у вільній Україні, де ніхто не засудить нас”, – каже військовий.

“Я прагну якось підтримати наших Героїв”

Руслані на позивний “Сонечко” 21 рік. Вона відкрита лесбійка. З перших днів повномасштабної російської агресії перебуває у лавах ЗСУ. Пішла доброволицею, бо не могла залишитись осторонь, розуміючи, що окупанти вбивають дітей і ґвалтують жінок. “Я пішла в армію, щоб хоч якось підтримати наших Героїв, чимось допомогти їм у боротьбі з ворогом”, – каже Руслана. Дівчина пишається тим, що вона українка, і сподівається, що після здобуття перемоги над рашистами українці зуміють перемогти і упереджене ставлення до жінок і ЛГБТ. Адже по-справжньому вільною є та країна, де людина може не боятись бути собою.

“Я рада, що можу бути корисною моїй державі”

Яна – військовий медик, начальник медичного пункту. 26-річна дівчина з дитинства мріяла про військову службу. В лавах Збройних Сил перебуває з 2015 року. Яна небагатослівна, тому не говорить ні про свою орієнтацію, ні про те, як її – жінку і лесбійку – сприймають співслужбовці. Єдине, про що вона каже вголос – любов до України. “Я люблю свою країну і рада, що в такі непрості часи можу бути корисна їй”. Попри те, що військова не говорить про свою сексуальну орієнтацію, вона не приховує своєї приналежності до ЛГБТ-військових, на яку вказує шеврон з єдинорогом на її формі.

“Не всюди в армії нас сприймають так, як сприймають мене”

24-річна Анастасія в мирному житті працювала в лікарні. З перших днів повномасштабної війни перебувала у добровольчих лавах тероборони, а тепер служить у Збройних Силах старшим бойовим медиком роти. Анастасія – відкрита лесбійка, на яку чекає вдома дівчина, і про це знають всі її побратими. “Я єдина дівчина в підрозділі, всі мої хлопці знають про мене, і те, що я лесбійка, ніяк не впливає на їхнє ставлення до мене. Можна сказати, що мені пощастило, бо в армії далеко не всіх сприймають так само, як мене”. Дівчина вважає, що зараз, коли ЛГБТ воюють на рівні з гетеросексуальними людьми, саме час відкрито говорити про орієнтацію і викорінювати гомофобію не тільки в армії, але й в суспільстві загалом.

“Моя мета – довести, що ми єдині, як ніколи”

Харків’янка Ганна позиціонує себе як пансексуалка (пансексуальність – різновид сексуальної орієнтації, при якій романтичний і сексуальний потяг відчувається незалежно від біологічної статі, гендера і гендерної самоідентифікації – УСП). Вона ЛГБТ-активістка, організаторка харківського Прайду, а віднедавна ще й носить військову форму. Для Ганни військова служба – не лише справа честі, а й можливість наочно доводити рівність людей незалежно від статі або сексуальних вподобань. “Моя мета – довести, що ми рівні як ніколи”, – каже дівчина, додаючи, що її тішать зміни на краще, які вона спостерігає в суспільстві.

Нещодавно Ганна відзначила своє 30-річчя. Для вітань і подарунків вона відкрила збір коштів на зброю для ЗСУ. Зробити свій внесок може кожен бажаючий.

Марш Рівності у харківському метрополітені

ЛГБТ-люди в тилу поділяють думку військових, які вважають, що наразі саме час вісвітлювати проблеми спільноти. Зокрема, проблему відсутності юридичних прав у ЛГБТ-пар. 25 вересня під гаслом “Права завжди на часі” в харківському метрополітені відбувся Марш Рівності. Учасників ходи супроводжувала поліція. Організатори пояснюють актуальність і доцільність заходу тим, що ЛГБТ-люди, чиї партнери служать та (або) беруть участь у бойових діях, не мають права забрати тіло близької людини в разі загибелі, піклуватись про пораненого партнера або доглядати його (її) неповнолітню дитину. “Гомофобія – частина ідеології країни-агресора. Тож відкидаємо стереотипи та нерівність та йдемо до перемоги. Перемоги над рашизмом, дискримінацією та утисками”, – зазначають організатори Метро-Прайду.

Фото і історії взято з Facebook-сторінки ГО “Українські ЛГБТ+ військові за рівні права

#військовослужбовці #ЛГБТ #війна #Україна #УСП

Сюзанна Елпі

COVID-19 Live